Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

Дерев’яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

 

Передмова

При читанні і перечитування спогадів (“Піркей зіхронот”) мого брата, Агад Га-ама (Ушера Ісаєвича Гінцберга) – спогадів про його життя, молодість і навіть дитинство, про наших батьків, про українське село (Гопчиця, – ред.), де пройшло 18 років його життя і де я, між іншим, народилася, оживає в моїй душі і в моїй пам’яті ціла низка спогадів, як особистих, так і тих, про які мені в останній рік свого життя (в 1899 році) розповідав наш покійний батько. І я думаю, що, можливо, буде цікаво поповнити спогади брата про нашу сім’ю, про життя в селі.

Зізнаюся, що ця думка у мене давно зріла; і не тільки думка, але вже в 1899 році в Одесі я почала записувати спогади з життя нашої родини. У свій час я говорила про це братові, Агад Га-аму, і він зацікавився фактом, що у мене є бажання писати, і зауважив, що потрібно буде йому показати написане. Але та межа невіри в свої сили, про яку брат неодноразово згадує про себе (“Спогади”, стор. 90), очевидно, існувала не тільки у нього, а й у деяких інших членів нашої сім’ї – в тому числі, і у мене. І, крім того, почуття неймовірного захоплення перед талантом брата і його особистістю було настільки велике в нашій родині, що мені здавалося неможливим показати йому ті незначні рядки, що я тоді написала. Але з тих пір, як я вперше почала записувати дещо з життя нашої родини, пройшло дуже багато часу – років, не більше і не менше, як 36. І з усієї нашої родини залишилося в живих лише чотири людини – я – молодша сестра Агад Га-ама – і його троє дітей – дві дочки і син. До того ж, тільки двоє з нас – я і його старша дочка Лея-Двойра (пізніше пані Певзнер, дружина Самуїла Певзнера, який створив єврейський ішув в місті Хайфа, в Ерец Ісраель, і, зокрема, Гадад А-Кармель і Мерказ Мізрахі) – народилися і жили деякий час в цьому селі, і з нас двох я, як старша, могла зберегти деякі спогади про це життя.

І ось, коли я сама теж вже на схилі років, мені хочеться додати до вже існуючого дещо про наших батьків і про життя в цьому селі, де брат провів 18 років свого життя – від 12-річного віку до 30 років (1868-1886), і про яке з такою нелюбов’ю (і небезпідставно зі своєї точки зору) писав він в своїх “Спогадах” (стор. 93).

 

Глава 1

Село Гопчиця і панський будинок

Це було дивовижне село в Україні, в Малоросії, в Київській губернії, неподалік від повітового міста Бердичева і маленького єврейського містечка Погребище, де стара синагога була побудована на кістках жертв Хмельницького погрому в давні часи. Найближчою залізничною станцією було місто Козятин, куди їздили з села на конях близько 7-8 годин. Це невелике село, з назвою Гопчиця, потопало в зелені, гаях і лісах. Величезні листяні, місцями непрохідні ліси, де, наскільки я пам’ятаю, водилася всяка дичина і дикі звірі на зразок вовків. Ці ліси межували також з болотами, вкритими велетенськими білими ромашками. Пам’ятаю, що нас, дітей, завжди лякали, коли ми хотіли зірвати ці надзвичайно гарні квіти, тим, що можна погрузнути назавжди в тих місцях, де вони ростуть. Мабуть, ці болота були також джерелом малярійних захворювань, про які тоді в тих віддалених від культурних центрів місцях і гадки не мали.

Тепер будучи лікарем і багато займаючись вивченням цієї хвороби тут, в Палестині, я, згадуючи останній рік життя нашого батька і симптоми його хвороби, яка забрала його в 63 роки в могилу, припускаю, що це була хронічна малярія, якою він, ймовірно, страждав час від часу все своє життя. Пам’ятаю також густий черешневий гай на березі великої повноводної річки, яка розділяла все село і ділила його на дві частини, з’єднані між собою великим мостом. З однієї сторони мосту, більш високої, височів двір, а саме великий одноповерховий поміщицький будинок, що складався з 15 величезних кімнат з чотирма великими терасами з колонами, і флігелем – невеликого особняка на 4-5 кімнат.

Як тепер пам’ятаю ці два будинки. Великий одноповерховий будинок був дуже старою спорудою і говорили, що він стоїть уже сто років. Коли з воріт парку, що його оточував, під’їжджали до нього довгою алеєю, яка була обсаджена з двох боків високими деревами, – екіпаж зупинявся біля ганку. Це була велика крита тераса, яку підтримували колони, що вела в передню: теж велику кімнату з колонами. З цієї передньої двері праворуч вели в кімнати наших батьків (кабінет батька, спальню, величезну їдальню, дитячу, ще більшу передню, що виходила на подвір’я), – двері ліворуч відкривалися в дуже великий зал, що межував з кімнатою нашої старшої сестри Ханни, і до квартири брата – Агад Га-ама. Стіни цієї великої, світлої зали з паркетними полицями були обклеєні білими з золотом шпалерами, а меблі, що прикрашали цю кімнату, були куплені у графів Ржевуських. В кімнаті були величезні дзеркала, багато столів, крісел, диванів, золочених столиків у французькому стилі Людовіка XIV, і в нашому будинку було відомо, зі слів графів Ржевуських, що ці дзеркала відбивали колись погляд знаменитого російського поета Пушкіна, що в цих кріслах він сидів, коли, бувало, приїжджав провідувати їх батьків.

Квартира брата, що межувала з цією залою, складалася з 3 великих світлих кімнат – вітальні, спальні і кабінета брата з великою терасою в сад. Стіни цього кабінета були заставлені високими шафами, переповненими книгами, які брат постійно вивчав і, ймовірно, обдумував прочитане, адже і тоді він часто вставав з-за столу і довго ходив кімнатою туди й назад, – звичка, яка залишилася у нього на все життя. У цю ж кімнату, пам’ятаю, приходили до нього іноді ввечері його двоє товаришів, молоді службовці нашого батька, про яких він згадує у своїх “Спогадах” (стор. 55) – Лейзер Золоціцький і Мойсей Фрідман, і тоді вони довго про щось сперечались і допізна сиділи за книгами.

Друга будівля, так званий флігель – невеличкий особняк, що складався з 4-5 кімнат, очевидно, вже пізніше прибудований, був відділений від головної будівлі алеєю метрів у 20, обсадженою з двох боків високими деревами. І служив, головним чином, місцем для гостей, які приїздили часто до наших батьків. На першому плані були хасиди з Сейдегори, одним з видних членів яких був і наш батько. Але часто також бували гості зовсім іншого характеру. Не кажучи вже про всіляких урядових чиновників, приїжджав часом наш сусід по маєтку, граф Ігнатьєв, міністр Олександра III, “поговорити з одним із найрозумніших євреїв”, яким він вважав нашого батька. Найчастіше він був у супроводі своєї родини, серед якої я особливо запам’ятала його красивих дочок-амазонок (вони завжди приїжджали верхи). Вже згодом батько розповідав, що під час бесіди з ним граф Ігнатьєв, якого справедливо, ймовірно, звинувачували в організації погромів при Олександрі III, виправдовував себе і звалював всю провину на дружину Олександра III, царицю Марію Федорівну.

Пам’ятаю також, коли іноді новий власник нашого села – російський полковник, який замінив колишніх поміщиків, графів Ржевуських – приїжджав зі своєю сім’єю влітку провести місяць-другий в своєму маєтку, який орендував наш батько, вони також жили в цьому особняку. При цьому згадуються мені два епізоди.

Один з них наступний: нашого батька іноді полковник запрошував на обід до себе, і тоді туди носили з нашого будинку весь посуд і страви, приготовані в нашій же кухні кошерним чином, що анітрохи не бентежило і не ображало наших сусідів-християн.

Інший епізод стосується вже прямо мене. У полковника був син, на декілька років старший за мене. Звали його Сєва. Розмовляти з ним я не могла, адже у нас в будинку не вимовлялося жодне слово російською (на “гоіш”), моєю материнською мовою був єврейський жаргон (ідиш). Але бігати разом по саду ми все ж могли, що було для мене великою розвагою, адже зазвичай ми, діти – я і моя ровесниця кузина – Малка, вже з 5-річного віку повинні були сидіти за книгою “Алеф-Бет” – з ранку до вечора і під керівництвом вчителя займатися наукою. І ось в один прекрасний день до моєї матері прийшла ціла делегація “матерів” з сільських єврейських жителів з проханням припинити скандальне явище – мою біганину по саду з “шейгецем” (християнським хлопчиком), якому було років сім.

Обидві будівлі були оточені величезним парком, що складався зі столітніх дерев різної породи, розділених алеями. Було також дуже багато квітів в ньому – головним чином, уздовж вікон будинків. Троянди, тюльпани, чудові, величезні айстри всіх відтінків – їх чомусь називали “жоржини”, цілі галявини, вкриті великими білими конваліями і багато кущів бузку, білого, фіолетового та червоного. І коли влітку, вечорами, солов’ї забиралися в ці пахучі кущі і, невидимі, оголошували сад своїми трелями, це було дійсно незабутнє враження на все життя.

Біля цього парку був окремий, оточений з усіх боків високою кам’яною огорожею, величезний фруктовий сад (напевно, не менше 150-200 дунамів землі (1 дунам = 1000 м²) зі всілякими сортами різноманітних фруктів і ягід – яблунь, груш, вишень, черешень, великих слив – білих і темно-фіолетових, зеленого аґрусу, червоної малини, суниці і великих грон смородини, ніби налитих яскравою червоною кров’ю. Навесні під час цвітіння цих дерев, коли вони всі були покриті, наче снігом, білими пахучими квітами, а також пізніше влітку, коли ці квіти змінювались найбільшими плодами різноманітних відтінків і форм, вигляд цього парку видавався нам, дітям, справжнім райським садом – ган едем – і відчуття насолоди від прогулянок зі старшими – ніколи не пам’ятаю тоді брата між ними – цими добре розчищеними алеями дерев, які здавалися нам тоді живими істотами, до цих пір ще не стерлося з моєї пам’яті після стількох десятків прожитих років.

Неподалік від нашого будинку по той бік воріт головного в’їзду в наш сад у напрямку до села – розташовувались господарські прибудови. Пам’ятаю величезні комори, набиті зверху до низу пшеницею і житом, пам’ятаю великі гаражі, де стояли наші карети, сані та породисті коні, що призначалися нам для прогулянок в ліси і для поїздок в Козятин і в Погребище. Ще далі, по іншу сторону мосту, розташовувались заводи – пивоварний, горілчаний і спиртовий, сараї для робочих коней, биків і корів, які щороку наш батько відправляв у Ієрмолинець на ярмарок для продажу.

Велика широка проїжджа вулиця відділяла наше житло від цієї частини села, і уздовж цієї вулиці я пам’ятаю великий будинок, де жив керуючий маєтком, молодший брат нашого батька Лейб. Він був високий і худий, зі своєю численною родиною, з якої я відзначу одну з дочок – Малку, мою однолітку і подругу моїх перших дитячих років. Між іншим, всі діти цього брата зараз знаходяться в Росії. Одна дочка – лікар, приват-доцент при Московському університеті, а один із синів, наскільки я чула, займає дуже відповідальну посаду у радянському уряді.

В цьому ж будинку, де жив дядько, розташовувалась синагога, де євреї, які жили в селі, а також наша сім’я молилися щосуботи і святкових днях і де в будні сиділи “ієшуботники”, тобто молоді люди без засобів до життя, які вивчали священні книги дні і ночі і харчувалися по черзі у когось з єврейських видних людей і, звичайно, найчастіше у нас. Коли я вперше побачила на сцені “Дібук” Ан-ського у виконанні театру “Габіма”, я чітко впізнала і цю нашу стару синагогу в селі, її відвідувачів і взагалі все те зникле єврейське життя нашого голуса в Росії.

Ще трохи далі були будинки для різних численних працівників маєтку і серед них я особливо запам’ятала Мойсея Фрідмана з його дітьми, моїми однолітками і товаришами, і Лейзера Золозіцького, про яких, як я вже зазначила раніше, брат дуже добре згадує в своїх спогадах як про своїх приятелів молодості. Ще далі – широка дорога, яка вела в ліс з одного боку, і між лісів до Сквири, рідного міста нашої матері, де народився брат Агад Га-ам. А з іншого боку дорога вела в поля і між полів прямо в Козятин, на залізничну станцію, звідки наша сім’я часто їздила поїздом до Києва і до Бердичева. Ці поля – я добре пам’ятаю – неосяжні як море поля, суцільно вкриті золотистим високим хвилястим колоссям пшениці, жита і всяких інших посівів, в яких ми, діти, тонули, адже все це колосся було вище від нас. Пригадується мені також, що там стояла велика машина, куди мужики – хлопці і дівчата, а також кілька єврейських молодих людей – кидали вилами копиці збіжжя на верх машини, а внизу з неї висипалося велике зерно. Пам’ятаю також, як увечері після роботи вся ця строката молодь у своєму живописному українському вбранні з вилами і косами на плечах, а дівчата у вінках з синіх волошок у волоссі, спускалися з піснями повз наш парк з пагорба вниз через пост з тієї сторони річки до себе додому. І дійсно, там цілою вервечкою тяглися ряди їхніх білих хат, оточених садками та городами з овочами і повз ці хати, пам’ятаю, йшла також широка і довга дорога, яка вела в Погребище, рідне місто нашого батька. Там же, в цій частині села – жили кілька єврейських родин – крамарі, “кричмар” в своїй корчмі – щось на зразок корчми і заїжджого двору. Коли наш батько оселився в цьому селі, він намагався привернути до хліборобської праці хоча б молоду частину єврейського населення. Не завжди йому це вдавалося, але все ж деяких успіхів він досяг у цьому. Я маю тут сказати, до якого терміну життя брата відносяться мої спогади про нашу сім’ю, про наше село і в нього самого.

Зі спогадів Агад Га-ама видно, що коли батьки наші переїхали в 1869 році з рідного містечка Сквира, де в 1856 році народився Агад Га-ам і пізніше років на 5 – наша старша сестра Ханна, брату було 12 років. Я ж народилася в селі Гопчиця багато років згодом, починаю себе пам’ятати дуже рано, з 3-4-річного віку, і мої спогади про село мають сягати того часу, коли брату було 25-30 років, незадовго до нашого переїзду в Одесу (в 1886 році). Цікаво, як наш батько потрапив в це село. Але перш за все я повинна розповісти про наших батьків (все, що внесено в Главу 2, записано мною в 1899 році в Одесі зі слів нашого покійного батька).

Далі буде…