У четвер, 30 грудня, громада Гопчиці поклала квіти до пам’ятника односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни, а також відзначили річницю закінчення німецької окупації села.

30-го грудня 1943 року виповнюється 78 років із дня закінчення німецької окупації села, яка тривала з 19 липня 1941 року. Натомість у січні 1944 року в Гопчицю увійшли частини радянської армії, а саме 318 стрілецький полк 241 стрілецької дивізії.

Участь у покладанні квітів взяли: староста села, директор Музею історії Гопчиці, директор Гопчицької школи та учні старших класів, директор сільської бібліотеки, керівники господарства “Дружба-Л” і настоятель гопчицького храму Кузьми й Дем’яна отець Іоан.

Староста села Роман Прилуцький під час покладання квітів нагадав про трагедію, яка відбулась у Гопчиці перед вигнанням німців

“Вхід радянської армії відбувся через місяць після трагедії в Гопчиці — розстрілу цивільного населення за станцією “Рось” після нападу партизан на німецьку радіостанцію. Роковини цієї трагічної сторінки в історії села ми відзначили в листопаді. Ми маємо пам’ятати просту істину: окупація рідної землі — це завжди горе, жертви, знущання і експлуатація. Не варто сподіватись на те, що окупанти не завдадуть шкоди цивільному населенню, що вдасться пересидіти і перечекати”.

В свою чергу директор Музею історії Гопчиці Михайло Петренко розповів про важкі умови життя в селі під час німецької окупації:

“Регулярні грабунки селянських господарств на користь окупантів, “лови” молоді для відправки на роботи в Німеччину, силові розправи над незадоволеними аж до розстрілів людей – такими були умови життя в селі. Основна частина людей в селі принишкла, вичікувала в надії якось пережити лиху годину; окупаційна влада зберегла радянську систему, колгоспи стали називатись “громадськими господарствами”. Люди змушені були тоді працювати без будь-якої оплати.

Ось так вхід радянської армії в Гопчицю та зиму 1944 року згадує місцевий краєзнавець Дмитро Саліженко:

“В той день вранці я побіг до центрального ставу, до опусту, там на обочині в ярку горів німецький танк. Я навіть якийсь шматок металу взяв, здається, частину трансформатора. Дорогою собаки везли по снігу лодку, а в ній лежав поранений солдат. Солдати викидали гранати і патрони, бо було важко все нести на собі. Підбиті танки (один з-під греблі, другий біля ставу на польовій) згодом порізали на металобрухт. Радянські солдати ночували і у нашій хаті на соломі на полу. Після цього мати віником вимітала воші і бліх. Вони залишили кожух одного із солдатів, він увесь був в гнидах”.

Після покладання квітів до пам’ятника отець Іоан провів панахиду за полеглими односельчанами у Другій світовій війні.