Спогади про партизанську роботу в Гопчиці учасника Другої світової війни, учасника партизанського руху Скрипника Кузьми Даниловича.

Стилістику автора збережено

Пройшло багато років, час зробив своє. З пам’яті вже багато чого випало і пригадується як сон. Прийшлося бути учасником Другої світової війни, громити фашистську нечисть у складі 1-го Українського фронту 38-ї армії в 70-му батальйоні на армійському артилерійському складі. Командував взводом. Щодня і щоночі безперервно займався боєприпасами для 38-ї армії. Прийшлось також бути учасником війни з імперіалістичною Японією. Наш батальйон взяв активну участь у розгромі Квантунської армії, як основної опорної сили японського імперіалізму. З жовтня 1941 року по 10 січня 1944 року був бійцем партизанського взводу Судакова Степана Михайловича, що входив до складу партизанського з’єднання Ружинського району під командуванням Шуляка Пилипа Олександровича.

Великі труднощі прийшлося пережити в період Другої світової у тилу і на фронті, щоб добитись перемоги і розгромити фашистську гадину у її власній берлозі.

Про це багато написано, розказано, показано в кінофільмах, але ця тема невичерпна і ще буде багато часу актуальною. Мені, як народному меснику, хочеться відновити в пам’яті і написати про партизанську діяльність у селі Гопчиця. Внести деяку ясність і написати про ту пророблену роботу, що була мені відома.

Сім’я Скрипника Кузьми Даниловича та Марфи Макарівни – вчителів Гопчицької школи, 1938 рік

До речі, після закінчення Другої світової війни, після розформування ми ніколи не збирались, щоб зробити підсумки проробленої роботи. Багато дечого залишилось таємницею для решти. За час діяльності взводу був такий принцип: що колись кимось зроблено, то це не оголошується для решти, не вказувалось конкретних виконавців.

Почну писати про те, що знаю в хронологічному порядку.

22 червня

Гарний своєю природою недільний ранок був затьмарений звісткою про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Актив села зібрався у сільській раді. Обмірковувалось питання, щоб повсюди проявляти пильність. Висилались дозорці, спостерігали за небом, щоб не допустити парашутистів. В той час пролунав телефонний дзвінок. Воєнком – капітан Кузьменко – визивав мене негайно у воєнкомат. У воєнкоматі мене було призначено тимчасово виконуючим обов’язки начальника прикриття воєнкомату. 23-го почалася мобілізація першої черги. Через днів п’ять мобілізація була закінчена. Прибув із курорту лейтенант Живко, який числився начальником прикриття воєнкомату на воєнний час, а мене відпустили додому. У Гопчицькій сільраді мені вручили бронь на весь період ведення війни, як учителю математики, за підписами: Потія — голова райвиконкому, Кузьменка — воєнком та Качура — заврайоно. Через пару днів знову був визваний у воєнкомат.

Було доручено відвести команду мобілізованих 27 осіб в Новомосковськ. В цій команді був і брат Іван. Він був мобілізований у перший день після оголошення війни, але направлений на збірний пункт десь у прикордонні райони, а вони вже були зайняті німцями. От він і явився знову у воєнкомат. У цій команді був і Гаврило Панасович. Решта мобілізованих була з околишніх сіл, а найбільше було з Павлівки та містечкових євреїв.

Вручаючи атестати, списки мобілізованих і мені командировку, воєнком приказав: після здачі команди при ВСЯКИХ умовах вертатись у Погребище для роботи в тилу. Вказівки будуть дані після повернення. Команду здав у неповному складі, багато здезертирувало по домівках.

У Дніпропетровську радіо повідомило, що бої ідуть у Кам’янець-Подільському напрямку. Повертався з Дніпропетровська поїздом. У дорозі поїзд змінив маршрут і пішов низом через Кривий Ріг, а на під’їзді до станції Долинська на поїзд налетів німецький літак, став бомбити та обстрілювати. З поїзда я вискочив, а тут трапилась підвода, що йшла на Вінницю. На цій підводі з дідком я і доїхав до Піщаних Бродів, а тут на зустріч рухалась німецька колона. Німці їхали машинами, автобусами, на мотоциклах, на танках, легкових машинах, їхали як до тещі в гості – шлях був відкритий. Жодного військового підрозділу я не зустрів. Виявилось, що у Підвисокому, у який ми і вїхали підводою, було розбито і взято в полон частини 12-ї армії. У Підвисокому і мене було задержано німцем для копання картоплі на кухню. Могло цього і не трапитись, щоб я не злазив із підводи, але в селі дорога роздвоювалась, і мені хотілось у прохожого взнати, куди далі їхати. Цей прохожий виявився солдатом у цивільній одежі і сам не знав куди ідуть дороги. Повертаючись до підводи, я почув оклик. Обернувся і побачив, що мене зве німець. Підійшов до нього і почав йому говорити по-німецьки, що у мене хвора дитина і їду за лікарем. Все це йому було байдуже, він дав мені лопату і показав копати картоплю. Зміркувавши, гукнув до дідка, щоб їхав дорогою і при виїзді з села під лісом мене зачекав. Копаючи картоплю, знов помітив того самого переодітого солдата. Я йому й кажу:

— Ти тут без діла вештаєшся, то бери мою лопату, і копай картоплю, а я поїду.

Він погодився, взяв лопату і почав копати. Я підійшов до німця, показав на свою заміну і сказав, що я іду. Але не встиг і декілька кроків зробити, як почув, що він загнав патрон у патронтаж. Я раптово обертаюсь і падаю йому у ноги. Вистріл він зробив по мені, але я встиг упасти. Тоді він дав мені “намордника” і послав далі копати картоплю. Тому “наморднику” я так зрадів, як чомусь найдорожчому, що є на світі, бо це не та куля, що пройшла мимо біля мене. Накопавши півмішка картоплі, одержали дозвіл іти від кухні.

Скрипник Кузьма Данилович в роки Другої світової війни

Їдучи біля ставка, помив руки, і тут скористався нагодою, щоб встромити в болото свої командировочні документи, що були видані Погребищенським райвоєнкоматом. При мені лишився паспорт та військовий білет. Йшов дорогою в напрямку до лісу. При закінченні села мене зупинив німець. Стало відомо, що у лісі ще йде перестрілка і рух по дорозі заборонений. Тут я зустрів одного червоноармійця, росіянина по національності, що добровільно зі своєю “полуторкою” здався в полон. Йому вже видали німецькі документи, мали периобмундирувати і далі був би шофером у німців. Виходить, що німці таку наволоч, що здавалася добровільно в полон з матеріальною частиною зразу завербовували собі на службу, а не гнали в полон. Вертаючись дорогою назад мене задержав на перехресті патруль. Я мав піти другою дорогою, щоб вийти із села.

Характерно, що в час будь-якої окупації тих, що йдуть в тил ворога не зупиняють, а тих, що йдуть в бік фронту – зупиняють. Біля цього патруля я проходив, коли йшов раніше, але тоді він мене не спиняв, а тепер коли йшов в сторону фронту — він мене зупинив. Цей патруль зняв з мене кашкета, побачив, що я маю зачіску (довгі коси) й сказав: ”офіцер”. Він мене прийняв за переодітого офіцера. Я йому почав твердити, що я цивільний, учитель, але нічого не допомогло.

Мене взято до групи полонених і відправлено на якусь тваринницьку ферму, де вже були тисячі полонених. У мене був коричневий костюм, а на ранок, коли нас вивели на двір із свинарника, мій костюм мав сірий колір від вошей. Вони дуже швидко переходять на свіжу людину. На дворі я зняв з себе цю одежу і добре витріпав. На дворі усіх полонених поставили у колони. Відібрали окремо євреїв – їх було 4-5 – і повели для розстрілу. Те саме зробили з комісарами-політпрацівниками. Знаходилися гади з числа полонених, що указували на командирів та політпрацівників. Колону полонених, що мали багато тисяч осіб, вели під посиленим конвоєм до Умані. По дорозі добивали поранених та знесилених, без усякого попередження вбивали тих, хто хоть трохи віддалявся від колони у сторону. Внаслідок цього колона була щільна, бо кожен крайній хотів добратися до середини колони. При підході колони до Умані почало вечоріти й колону стали гнати риссю.

При виході колони із села (здається його назва Бабанка), мені вдалося неушкодженим втекти з колони під вистрілами конвойних. Ніч просидів у картоплі, а на світанку, зорієнтувавшись у місцевості, рушив у путь. У мене була топографічна карта цієї місцевості, і я йшов польовими та глухими дорогами, щоб не зустріти німців.

Тепер повертаюсь назад, хочу розповісти про подробиці втечі.

Коли колону було переведено на біг риссю, я подумав, що кожний конвойний, крім своїх обов’язків має ще і дивитись під ноги, а тому обзор на дальність у нього зменшується. Я рішив пробиратись до конвойного так, щоб бути позаду нього. Конвоїр не може бачити, що у нього діється за спиною, а задній конвойний теж може не помітити, а як і помітить, то не рішиться стріляти, щоб не вбити переднього конвойного. В такій ситуації декількох секунд вистачить, щоб вискочити з колони і сховатися. Так я і зробив біля крайньої хати, що стояла на підвищенні за 5-6 метрів від дороги. Вискочив з колони — і на другій стороні хати сів на призьбу, вийняв махорку, щоб закурити. Куріння і призьба були потрібні для того, щоб не викликати підозри у якогось німця, який міг у той час бути десь недалеко від хати. Тільки я присів на призьбу і взявся за махорку, в цей час почулася стрілянина в колоні, а перед хатою у 2-3 метрах росла картопля з високим картоплинням. Миттю, як кріт, забрався під це картоплиння, і лежу затаївши дух. На дворі вже почало темніти, через хвилин 10 підходить жінка і тихенько каже, що вона хазяйка цієї хати, а йде до батька, бо в хаті німці – поїли курей і все, що було.

– Як стемніє, то сховайтесь у півкопі, що на городі, а на світанку я вам принесу поїсти. Вночі ходити не можна.

Виходить, що мою втечу з колони бачила ця жінка, але не німці. Цій жінці я теж тихенько сказав:

Велике вам спасибі за все.

Як стемніло, непоміченим добрався до півкопи, що стояла в кінці городу. Коли колінкував на городі, то натрапив на велику зелену помідору. Згадав, що хочу їсти та пити. З’їв помідору, кусав потрошки, і їв довго. Рідко коли трапляється така добра їжа, як була добра ця помідора.

Улаштувався під півкопою, і вирішив ждати світанку. Захотілося курити. Перевірив свої запаси. Виявилось, що є один сірник у пачці. Закрутив цигарку, накрився піджаком і закурив. Курив смачно і довго. Незабаром почало сіріти. Почав роздивлятись обстановку. Це була окраїна села. Зразу за селом стояло декілька хат — це садиби. Як вже трохи посвітлішало, перебрався через рів, що обмежував село і зайшов у крайню хату на нових садибах. Заходячи в хату помітив, що під хатою стоїть троє підготовлених грабок. Значить у хаті є косарі. Так і є – у хаті за столом снідають троє, один похилого віку, а двоє молоді. Вітаюсь. Мовчать.

– Дозвольте води, щоб умитись.

Мовчать. Умиваюсь, витираюсь підкладкою піджака. Бачу лежать на привалку сірники. Прошу дозволу взяти два сірники. Мовчать. Беру два сірники. За все дякую і виходжу з хати.

Скрипник Кузьма Данилович (ліворуч)

Глухою дорогою йду на якийсь хуторець. Треба взнати назву і зорієнтуватись з маршрутом. Біля крайньої хати стоїть немолода жінка. Питаю, як зветься село. Вона відповідає і просить зайти до хати. Не питає мене нічого, а з печі виймає великий баняк вареного м’яса. Накладає в миску, кладе хліб і чашку молока. Сів я їсти, а їжа не йде, як заклинило. Випиваю молоко. Вона спостерегла мій стан і каже:

– Я не питаю, хто ви і куди ідете. Ви у мене в хаті вже не перші. Я навмисне для цього наварила. Я вам дам їсти в дорогу, як вам стане легше на душі, то тоді підкріпитесь.

Бере платок і зав’язує з кілограм вареного м’яса та окраєць хліба. На прощання бажає мені щасливої дороги. Я з трудом їй дякую за все. Отаке сталося зі мною. Там, де мовчали, я себе почував по-боєвому, а тут, де жінка виявила високу людяність, – я розкис.

Пішов я далі польовою дорогою, аж тут перетинає мені дорогу молодий мужчина. Я й кажу йому:

– Здраствуй, лейтенант!

Він зупиняється і питає, як я його знаю. Я йому й кажу, що суджу по одежі, і по віку: вищого звання не даю, бо молодий; кашкет і костюм явно не согласовані – значить надів випадково, а що чоботи офіцерські під штанами на випуск, то це явно говорить, що лейтенант. Знайомимось. Він з Житомира родом. Лейтенант. Його частина розбита, а рештки попали у полон у Підвисокому. Він зброю і обмундирування закопав, а у сумці був костюм, його й надів. Кашкета ж десь знайшов. У полон потрапив уже цивільним. Утік з тієї ж самої колони, що і я, вечором на дорозі біля кукурудзи. Зараз біжить шукати води після міцного сну. Ми й зустрілися у яру на березі, що нагадує нашу Коданку. Тут і криничка знайшлася. Сіли ми у двох біля мого вузлика, вже й душу мені розв’язало. Спасибі тій добрій жінці казав, і завжди, згадуючи скажу.

Маршрут манівцями я вибрав на Конельські хутори. Десь о 23 годині були біля вітряка. Розвідка. Стук у вікно:

– Це я, Кузьма.

Вечеряємо, що є. Мій супутник ночує в хліві на сіні, а з мене Саша знімає все. Дає Василя Макаровича білизну і лягаю в хаті. На ранок мій товариш іде в путь, а я задержуюсь. Саша випрала все з мене, навіть і костюм. Василь Макарович підганяє мене, щоб я зробив шлеї. Десь він зловив пару лошачків. Шлеї готові. Василь Макарович впрягає лошачки, підгонить шлеї і каже, щоб я збирався додому. Я заперечую, бо мокрий костюм. Ніякі протести не допомагають, сідаю на віз. Дають кусок коржа в дорогу, і поїхали на Гопчицю. Доїхали до Казимирівки і далі Василь Макарович не хоче везти.

– Дійдеш пішки, – каже.

Прощаюсь — і в путь. З наступом темноти полишив Плисків і далі вночі йти не наважився. Заходжу в передостанню хату. Прийом недружелюбний. Взнаю, що це з репресованих, пару днів як повернулись у свою колишню хату. Богомільні і тхне нестерпно антирадянщиною. Як “грають” — так і “танцюю”. Я теж придумую легенду, що син священника — іду з тюрми. Атмосфера легша. Виймаю коржа з салом, підкріплююсь. Повечерявши перехрестивсь. Кладуть спати на соломі по-людському.

Рано-вранці з Плискова, манівцями, щоб не зустріти німця, на треті сутки добрався до Гопчиці в останніх числах липня.

Постало питання, ЩО РОБИТИ?

Це саме питання виникало і раніше, коли утік з колони полонених. Але тоді ще не була ясна обстановка і думалося, що треба бути вірному наказу воєнкома — вертатися в Погребище. Вирішив шукати зв’язок. Ходив у Погребище, надіявся, що хтось та є такий, що одержав якісь вказівки від воєнкома, але це було марно. Як пізніше виявилося, що в поспіху евакуації нікого для підпілля не залишено. Зустрів бувшого начальника прикриття воєнкомату Живка, але він пішов у табір зрадників Батьківщини. Був замісником начальника поліції. А також довідався, що і інші стали зрадниками. Такі, як Чорногуз Б.П., Лавринчук Ф., Деребіжко, які  пішли на службу німцям. З’явилось місцеве та районне начальство із числа зрадників та бувших репресованих. Тут я і вирішив, що першим у моїй роботі має бути велика обережність, щоб не потрапити у неласку та підозру запроданцям.

Живого слова про правду чути не можна було. На початку війни був урядовий указ про здачу всіх радіоприймачів, що і було зроблено. А крім того існував наказ і німців, у якому говорилось, що за користування радіоприймачем — розстріл. З’явилась ціла серія указів від німецьких властей, що визначали новий порядок щодо поставки продуктів, податків, роботи, заборони ходити у відповідний час і у певних місцях, щодо саботажу. Усі ці укази закінчувалися словами — … за невиконання РОЗСТРІЛ, або ПОВІШАННЯ. А поліція та зрадники зі шкури лізли, щоб ці укази виконувались точно, і за це ждали обіцяних винагород, які щедро обіцяли німці.

Німецький наказ говорив, щоб всі явились для реєстрації на свою попередню роботу, а за неявку – розстріл. Явився і я з дружиною для реєстрації у районну освіту. У цьому я не вбачав чогось поганого, бо ця праця була на користь окупованого населення. При комплектуванні Гопчицької школи мене було призначено вчителем математики та фізики в 5-7 класи. Дружині в школі роботи біолога не дали, під різними мотивами. Мовляв, двом з сім’ї не можна працювати. Справжня причина була, як пізніше виявилося, що її занесено у список, як радянського активіста, до фізичного знищення. У такому списку по селі Гопчиця було 42 особи. Макарівна була записана четвертою, як депутат райради і комсомольський активіст. Копію цих списків мені вдалося взяти у писаря райуправи Кипчинського Боліслава через Чорногуза В.П.

Скрипник Кузьма Данилович з дружиною Марфою Макарівною, 1938 рік

У 1941 році Гопчицька школа була середня-прогресивна. Вже були восьмі та дев’яті класи, але навчання, що почалося 1 жовтня розпочали у 1-7 класах. Школу було укомплектовано місцевими вчителями та жінками поліцаїів із Погребищ. Німецьку мову читав Гресель з Круподеренець, син бувшого управляючого графині Ігнатової. Підручниками користувались старими. Але історія та українська мова і література зазнали великих змін. Російська мова була відмінена, а введено Закон Божий. Школу перед початком навчання було висвячено. Починалось і закінчувалось навчання читанням молитви зі спеціальних брошурок.

Директором школи спочатку був вчитель Гопчицької школи Токовий Т.С. Мало того, що був підлабузницьким директором, а й на початку взявся викладати Закон Божий. Пізніше Закон Божий викладав колишній завпед школи Гуцало Б.К. Пам’ятаю, завітав я до Гуцала Б.К., коли він повернувся додому з копання окопів. У той час навчання в школі вже почалося. На нього я надіявся, як на колишнього завпеда, що знайду однодумця в ньому. Став йому розповідати, як ідуть справи у селі, що робиться у школі. Сказав, що у школі вільних місць уже немає, а є лише місце викладача Закону Божого. Тут і він виявив свою душу, а я переконався, що це погана людина. Йому тоді був 51 рік, він вчився ще за царизму. Коли він почув про вакантне місце на Закон Божий, то аж просіяв й сказав, що знає Закон Божий і буде викладати.

Після цього всякі наші душевні розмови закінчилися і я пішов додому. Через пару днів Гуцало вже викладав у школі Закон Божий і входив до церковного хору. Отакі то бувають благенькі душі серед бувшого начальства.

У школі створилася жутка картина. Вільно слова не висловиш, а особливо страшною людиною був Гресель, він по національності був німець, і аж запінювався, хвалив нові порядки і виливав бруд на радянську владу.

Школа попрацювала десь біля двох місяців, а потім до кінця року не працювала. Не було палива, освітлення, шкільного приладдя, а головне – не було у школі учнів. Учні перестали ходити в школу. На другий навчальний рік 1942-1943 5-7 класи були закриті, а були лише 1-4 класи. Я був призначений учителем третього класу. У 1942 році Закон Божий був знятий з шкільної програми. Дихати стало легше, але школа попрацювада десь півтора місяці й припинила роботу, бо її зайняв німецький штаб. Директором школи вже працював Кириченко Йосип Євтихович — з репресованих, що повернувся до своєї хати.

Нормальна робота в школі почалася зразу після звільнення нашої території від німецьких окупантів. Розпочалося навчання з перших чисел січня 1944 року. Директором школи було призначено мене. А після того, як я пішов у Радянську армію, то директором школи була моя дружина Скрипник Марфа Макарівна.

Пошуки радіоприймача мною не припинялися. Зробив дитекторного приймача, але він мене не задовольнив. Я вже дещо зібрав, у мене лишились лампи від зданого приймача. У школі, у фізкабінеті ще знайшлися придатні анодні батареї та батареї накалювання. Знайшов ще деякі деталі та матеріали. В перших числах жовтня до мене завітав Ковганич Іван Павлович, механік колгоспу ім.Молотова. Людина надійна. Він без усякого вступу мені доповів, що в Погребищенському районі є підпільна організація. Ця організація будується на принципі трійок. Керують організацією комуністи. Мені запропоновано увійти до його трійки. Третім чоловіком якого я мав знати – був той, що у нього на квартирі. Призначив мені побачення з третім членом трійки. Я довіряв Ковганичу і погодився йти в підпільну організацію. На явці виявилося, що третім членом трійки є майстровий чоловік із Києва, робить з Іваном Павловичем у майстерні. А насправді, як пізніше мені стало відомо, це був Козаков — працівник Житомирського обкому партії. На явці, що мені була призначена й було вирішено про радіоприймач. У Івана Павловича був чотирьохламповий приймач, але не вистачало ламп і напруги. Лампи й батареї я приніс у колгоспну майстерню, яка була біля станції Рось. Там і був встановлений радіоприймач. Він був у діжці з усяким брухтом, а на горищі було багато усякого дротяного хламу, серед цього хламу і була антена. На цій явці Козаков зробив мені опитування по різних питаннях, і розповів про серйозність справи. Схвалив, що я працюю математиком у школі і сказав, щоб цієї роботи тримався й надалі, вона має бути ширмою для прикриття підпільної роботи.

Сказав, якщо буде якась загроза, то мене буде відправлено в діючий партизанський загін. На перший план було поставлено завдання продовжувати створювати підпільну організацію методом трійок і шукати зброю. На активні дії буде приказ.

Радіоприймач запрацював добре. Його використовували лише для одержання зведень та інших важливих передач із Москви. Зведення і новини писались від руки і поширювались серед населення.

Бувший мій учень 8-го класу Гопчицької школи Скрипник Ілько Антонович пішов у 9-й клас заводської середньої школи. Там він здружився у класі з Копецьким Дмитром Микитовичем. Часто вони приходили до мене, як до вчителя. Говорили на різні теми. Вони ділилися своїми враженнями та переживаннями. Дуже тяжко переживали, що серед учителів є зрадники. Розповіли, як вчитель літератури Воловик Андрій Тарасович провів перший урок. Почав з того, що сказав:

– Я вам 23 роки говорив неправду, а тепер буду говорти правду.

І почав таскати антирадянщину, вихваляти німців, як культурну націю за їх повний порядок. Хлопці були сповнені наміру діяти, але як?

Згодом я переконався, що й Копецький надійний хлопець й посвятив їх у справу підпільної організації та про найближчі завдання. Щоб були готові до рішучих дій, коли на те буде наказ. Отже, була створена моя трійка, до якої увійшли: Копецький Дмитро Микитович з Погребищ та Скрипник Ілько Антонович. Пізніше Копецький Д.М. організував молодіжну групу в Погребищах, яка активно діяла. Так ця група й іменувалася — молодіжна група Копецького. До цієї групи був причетний Копецький Андрій Іванович. Справа така. У свій час від Ковпака С.А. був Шуляковими хлопцями переданий мандат підпільного секретаря Погребищенського райкому партії на ім’я Копецького А.І. та наган, з якого можна було стріляти лише одним патроном. Але Копецький А.І. не проявив належної ініціативи, а наган цей використав племінник — Копецький Д.М. З Копецьким Д.М. я мав і дальші зв’язки. У нього виникла трудність у слуханні радіопередач, бо сіли батареї. Домовився я з Іваном Павловичем, що він організує акумулятор. Коли акумулятор був заряджений, я його у нічний час відніс до Скрипника Ілька для передачі в Погребище Копецькому Д.

Крім того, дав свій кишеньковий годинник, щоб можна було б регламентувати час слухання радіо. Гопчицька група мала зв’язок з Погребищенською, до складу якої входив Павліченко та Вертецький. Мені відомо, що до Павліченка ходив на зв’язок Судаков. На зв’язок до Вертецького я ходив теж один раз. Від Козакова я повинен був передати записку, змісту її не пам’ятаю, вона була зашифрована. Я йшов до Вертецького, як до чоботаря з подертим чоботом. Ще тоді попав у релігійну халепу. Хата Вертецького була біля теперішнього будинку культури. В час окупації там була організована церква. Того дня було якесь релігійне свято і була відправа у церкві. Вертецький, зі слів його дружини, був у церкві. Щоб його побачити я й пішов до церкви. Постояв у задніх рядах і запримітив його аж спереду. Помаленько і я підійшов наперед. У цей час за образами ставали навколінки, били поклони та хрестилися. Я теж успішно виконав ці процедури не порушуючи такту, потім ми вийшли з церкви поодинці і я біля його хати вручив записку.

 


Одного разу мені Козаковим було дано завдання придбати 200 метрів двохжильного ізольованого проводу. Планувалося підірвати залізнодорожний міст на Босім Броді. Я із завданням справився і йшов до Ковганича І.П. Як я не вибирав час, щоб прибути непоміченим, але мене бачив Лавринчук Сашко. При розмові з Ковганичем, я сказав, що прийшов неудачно, мене бачив Сашко. Після цього мене було введено у курс справи про Лавринчука, що він разом з Козаковим є працівником Житомирського обкому і він входить у керівний склад підпільної організації. Операцію на залізничному мосту чомусь було відкладено і мої турботи з кабелем були марними. Пізніше від Козакова я одержав завдання придбати або самотужки зробити радіопередавача. Вирішити це питання на той час була велика трудність. Щоб робити, то потрібні матеріали і схема, література. Та я думав залучити до роботи Копецького Д.М. Він до цього діла був мастак. Він вже тоді робив лампові приймачі. Залишилося знайти літературу по передавачах. Я знав, що книги з бібліотек німці звезли в кінотеатр. Директором кінотеатру був і залишився Кириченко Трохим Мусійович. Йшов я в Погребище, щоб якимось чином познайомитися з цими книгами та, можливо, знайти щось мені потрібне. Навпроти заводської школи зустрів Кириченка Т.М. Поговорили про всячину і я перевів мову про книжки, що в кінотеатрі: хочеться щось вибрати для читання з фізики. Це було під час Сталінградської битви, бо Кириченко ще сказав:

– Бач, як летять, хочуть спасти свою армію під Сталінградом.

Після мого натяку про книжки та ще й з фізики, Кириченко без усякого вступу мені сказав:

– Передавач уже є. Можеш цим питанням більш не займатись.

І розповів мені, що йому вдалось завербувати старшого лейтенанта-танкістам. Він сам родом з Москви, але попав у полон і тепер служить у Погребищенській поліції. У нього і є радіопередавач. Як пізніше виявилося, то цей старший лейтенант одружився на дівчині з Погребищ і взяв її прізвище Кравченко. Оця продажна наволоч Кравчено Іван увійшов у довір’я районних керівників підпільної організації, взнав керівників підпілля з Погребищ і навколишніх сіл, а потім вислужився перед гестапо. Помилка того, хто його завербував, дорого обійшлася. Щоб було без шуму і підозри – керував арештом сам Кравченко Іван. 12 січня 1943 року викликав з квартир на негайну операцію зі зброєю. Так було взято Сьомака Бенедя з Павлівки, з Погребищ Павліченка, з Гопчиці Кириченка Т.М. та Бабієнка П.І. та інших. Цьому ж Кравченку було відомо, що в Гопчиці є Сашко, що очолює організацію та є радіоприймач. Більш у нього не було ніяких даних. З цієї причини і не був разом арештований Лавренчук Сашко. Лише після багатьох пошуків і догадок натрапили на Сашка.

Раз знайшли Сашка, то навколо нього почали шукати радіо. По сусідству була хата Ковганича І.П., на нього і впала підозра. Його теж арештували, хоч обшуки були безрезультатні. Іван Павлович користувався великим авторитетом серед усього населення, як хороша майстрова людина. Його не підозрювали і німецькі прислужники. Староста і все село підписалися про його благонадійність і таким чином його було звільнено.

Скрипник Кузьма Данилович (ліворуч)

В той час, коли у Ковганича був обшук, до мене прийшов сусід і поділився новинами в селі. Для мене ця новина була незвичайна. Ковганич і я в одній трійці, а крім того, в мене був у хаті одноламповий радіоприймач Копецького Д. І майже закінчений ще один приймач, над яким просидів не одну ніч при каганці поки звів все до купи. В ту ніч випав великий сніг, сніг ніде не рушений. Куди з хати не підеш, то залишиться слід, а дівати приймачі треба було негайно. В той час в грубі добре горіло вугілля і я обидва приймачі поклав у вогонь, який сховав все. На моє щастя, і щастя моєї сім’ї до мене карателі не завітали.

Мені пригадується одна розмова про пильність та обережність у підпільній роботі. Це були у мене на дньовці з Ружинської організації бувший завідуючий Погребищенським райвно Зеленський та ветлікар Новофастова Миронюк. Вони приходили в Гопчицю на зв’язок, були в Кириченка Т.М. Вони висловили своє незадоволення з приводу недостатньої обережності з його боку в своїх діях та розмовах, що не рахувався з тим, хто його оточує і говорив такі речі, про які можна було помовчати. Їх прогнозування справдились. Погребищенська підпільна організація, яка з усіма розгалуженнями досягала до восьмисот осіб, була розгромлена. Було арештовано і знищено біля 23 осіб керівного складу. Це сталося унаслідок зайвої довіри до неперевірених осіб.

Тут ще слід зупинитись на одному зраднику. У селі Круподеринцях жив Артемчук. У свій час він належав до радянського районного активу, був членом партії. Працював у лісництві, жив заможно. Про його заможність можна судити з того, що він спромігся купити перед війною у лікаря Сілівінського на Босім Броді хату та решту будинків. Почував себе невеликим поміщиком. До революції Босий Брід славився тим, що там була пошта, ощадна каса, корчма та приватна лікарня Сілівінського. Отож цей будинок Сілівінського і купив Артемчук за гроші, нажиті з лісу. З приходом німців він лишився на роботі у лісництві, і як радянський активіст був залучений до підпільної організації. Під час арешту керівників підпільної організації, за вказівкою Кравченка, був забраний гестапо і Артемчук. У гестапо Артемчук зізнався про підпільну організацію, дав всі дані, які знав, і погодився працювати таємно на користь гестапо. Після звільнення працював далі у лісництві. Артемчук не малу роль зіграв у розгромі підпільної організації. Після звільнення нашої території від німецьких окупантів Артемчука було забрано органами держбезпеки.

Деяким членам Гопчицької партизанської організації було відомо, що Артемчук зрадник, а тому стояло питання про його фізичне знищення. Завалідир Тимофій доручив убити Артемчука Прокопівнюку Гріші, а після того Прокопівнюка буде прийнято до партизанського загону. Прокопівнюк погодився на таку умову, але чомусь її не виконав.

Завалідир Тимофій Ісакович

Одного разу група йшла на диверсію залізничної колії між мостом і заводом. Збиралися за селом на Броді. На цей збір натрапив Прокопівнюк, він в операції участі не приймав, але факт залишився фактом, що він бачив, хто там був і куди пішли. На другий день я явився до Ковганича І.П. на консультацію. Там я і взнав, що Прокопівнюк до партизан не прийнятий, поки не виконає завдання з Артемчуком. Чому була така постановка питання з Прокопівнюком? У час фінської кампанії він був у числі загиблих і його мати отримала одноразову допомогу 1000 крб. З приходом німців він появився дома. Числився, як фольдойч (мати німкеня). Працював в час окупації агентом по молоку.

Одною з причин Копецького Дм. відділитись в окрему групу був теж Прокопівнюк. Скрипник І. та Копецький Д. знали, що біля нашої групи плутається Прокопівнюк , підозріла людина. Крім того, в основному молодь групи була незадоволена керівництвом Судакова С.М. Одного разу (квітень 1943 р.) були скликані збори взводу Судакова з ініціативи групи молодих у хаті Лавринчука, що на Круподеринцях. На зборах був Судаков. Стало питання про роботу взводу, а потім виникло питання про незадовільне керівництво зі сторони Судакова С.М. Присутні вимагали, щоб замість Судакова С.М. командиром взводу був я. Було багато дебатів з цього приводу, але мені вдалося переконати, що міняти командира взводу не потрібно. Крім того, не ми його і призначали. Домовились, що у час відсутності Судакова, по всіх питаннях звертатись до мене. Домовились про більш активну діяльність взводу. Одного разу в селі Ліщинцях командир партизанського взводу Молчанюк Іван арештував донощика гестапо з Ліщинець та агента по молоку. Вже був винесений приговор — розстріл. В той час я був у Ліщинцях і порекомендував їм Прокопівнюка випустити і попередити, щоб там не було більше його ноги. Так і було зроблено.

Я у Прокопівнюкові не помилився. Він не був зрадником, а просто плутався, як невдачник. Кравченко Іван через деякий час, після розгрому підпільної організації, вибув з поліції. Ним була створена “барахольна” партизанська група. Під виглядом партизан вони діяли на межі Ружинського та Погребищенського районів. Про існування підозрілої групи стало відомо Шуляку П.О. Цю групу було виявлено і по документах, що були вшиті у пальто, вдалося взнати самого Кравченка. Десь у районі села Городок Кравченко сам на себе викопав яму і був розстріляний.

Скрипник Кузьма Данилович (ліворуч)

Після того, як було арештовано керівників підпільної організації, а з Гопчиці забрано Лавренчука Олександра, то Козаков змушений був залишити Гопчицю. Замість Козакова було призначено Судакова С.М., члена партії, київського робітника, старшого лейтенанта. Жив він у Круподеринцях, бо його жінка родом звідти. Судаков С.М. був секретарем підпільного райкому і командиром партизанського взводу. До мене прийшов Ковганич І.П. і сказав, щоб я явився на явку до нього. На явці замість Козакова був Судаков С.М., з яким було моє перше знайомство. Пізніше я дізнався, що до нашого взводу входило декілька осіб з Круподеренець. Мені прийшлося на операціях зустрічатися з трьома. Прізвищ їх не знаю, лише одне прізвище мені відомо — Синиця. Пізніше я з ним зустрічався вже у радянській армії, він був у званні лейтенанта. Було поставлене завдання серед окупованого населення розповсюджувати правду про події на фронті, про неминучий розгром німців, саботувати німецькі розпорядження, палити, ламати, перешкоджати німцям з провадженням їх нових порядків, створювати нестерпні умови окупантам, щоб вони відтягали свої сили з фронту. А основне — зброя, і ще раз зброя, якої у нас було вкрай мало. Збір зброї червоною ниткою пройшов по членах взводу. Шукали і відбирали зброю, де було можливо і неможливо.

Я особисто розкопав дві одинокі могили, у яких було поховано червоноармійців з гвинтівками. З них зробив обрізи, бо для іншого вони були непридатні. Одного разу в нічний час я йшов на операцію через Капуштеринці, курив, але чую:

– Bitte raufen! (Прошу курити).

Це гукнув якийсь п’яний німець, десь так набрався, що гвинтівку тягнув по землі. Я відірвав кусок газети, всипав самосаду, закрутив папіросу і подав йому. Він взяв папіросу, розгорнув, щоб побачити, що там завернуто, а потім знову почав вертіти. Щоб закрутити папіросу йому мішала гвинтівка у руці. Я йому сказав Bitte!” і забрав гвинтівку. Дав прикурити. Він вигукнув “Хайль Гітлер”, і пішов, а я теж сказав “Хайль” і пішов у протилежну сторону з гвинтівкою. Це була цікава і легка пожива.

Нам стало відомо, що у Погребищах, біля дороги, що йде на Білашки, в силосному кагаті похоронено взвод червоноармійців зі зброєю. Потрібно було цей кагат розкопати і взяти все можливе. У нічний час, через Китлярку, нас шестеро пішло на цю операцію. Серед кісток шукали залізо. Вдалося знайти багато залізяк. Брали все – диски, коротке і довге залізо, патрони. Виявилось, що автомати і кулемети були зовсім непридатні. Вдалося зібрати лише 9 карабінів без дерев’яної частини. Довгенько мені прийшлося попрацювати, щоб довести їх до боєвої готовності. Пару ночей приходив Луценко Степан Т. на допомогу. Чистив у своєму хліві. Після прострілки, дерев’яну частину доробляв Іван Павлович і тоді карабіни йшли в діло.

Для того, щоб перевірити карабін, чи придатний він для справи, я виходив за село на Здохляче озеро у виспу. Улаштовувався в окопі, щоб при розриві гвинтівки мене не пошкодило. До курка прив’язував шнурок і робив вистріл. Одного разу була місячна і тиха ніч. Люди носили солому зі скирти, що біля вивоза, а мені потрібно було перевірити ще одну гвинтівку. За село йти я не хотів. Вирішив зробити це вдома. Прилаштував карабін до одвірка хліва, зарядив, причепив шнурка до спускового крючка, сховався за другою стіною і зробив постріл. Почувся великий вибух, що сполохав усіх сусідів, а ствол гвинтівки розвернуло. Звичайно, я лишився незаміченим. Люди повиходили, поговорили і знову пішли спати. Братова Лосовета в одній сорочці вискочила на двір, постояла трохи та й пішла у хату.

Тієї ж ночі старості Храбану партизанська група робила “профілактику”, давала директиву, як він має служити німцям. Таку профілактику робили багатьом прислужникам у довколишніх селах. Цей вистріл, що сполошив людей, був списаний на операцію із старостою. Зброєю, що належала взводу, завідував я, а тому частина зброї зберігалася завжди у мене і видавалася по потребі на операції.

Одного разу мені було дане одне завдання: бути у селі Попівцях, виявити, як стоять справи із Завалідировим підопічним, як справи у селі, що чути. Він був направлений у діючий загін Шуляка та взнати інші питання. У цей час у Попівцях був престольний празник, а у мене там є сестра у других. Підстави відвідати село Попівці були самі вагомі. Празників без випивки не буває, а тому я до цього підготувався. Випив півстакана соняшникової олії. Після випитої олії горілка зразу не засвоюється, можна й вирвати її – це засіб, щоб не сп’яніти. Празник як празник, пили бурячиху стаканами.

Моє завдання було ясне, пити так, щоб не бути п’яним і вивідати серед п’яних все мені потрібне. На цьому празнику мені пощастило зустріти Чорногуза Василя Профировича з Погребищ. Він на цей празник прибув власним виїздом, бричкою, а сам при нагані. До війни він теж ходив при нагані, займав якийсь пост обласного пожежного інспектора від НКВД, а при німцях таку ж посаду займав від гебіту, а пізніше був призначений бургомістром Козятина. Виходить, він був непоганий німецький служака, коли ходив при зброї. У розмові з ним, а це було після доброго сп’яніння з його сторони, мені вдалося його розкусити. Він розповів про свою платформу, як націоналіст – вони мріяли мати самостійну Україну при підтримці німців, та сталося не так. А тепер потрібно виступати проти німців і без них будувати Україну. Потрібно піднімати український народ проти німців і самим будувати свою країну.

Я з ним був знайомий ще раніше. Він вчився у школі класом нижче від мене, а потім разом працювали в райколгоспсоюзі. Разом призивались до Червоної армії, але він попав у війська НКВД, а я до артилерії. З розмови мені вдалося встановити, що він у німців на доброму рахунку, але проти них і за самостійну Україну. Довідавшись, що у нього є ще деяка зброя крім того нагана, що в кобурі, і що для благородного діла вона призначена – проти німців у вирішальний час. Про свою зустріч розповів Судакову С.М. Судаков дав мені завдання – увійти в довіру до націоналістів, виявити їх плани, і вести роботу, щоб підірвати їх організацію, спрямувати їх боротьбу з німцями на інтернаціональну основу. Прийшлося ще пару разів відвідати Чорногуза В.П. Одного разу застав його за чемоданами. Оглядав їх придатність, ліквідовував несправності. Тут і пішла розмова на відвертість, що він заплутався у політичній обстановці і що ще не пізно перейти на сторону патріотів та других повести за собою. Наша розмова призвела до позитивних наслідків. Після того я йому запропонував зустріч із Судаковим. Така зустріч відбулася у моїй хаті. Чорногуз приїхав одноколкою з жінчиним братом. Тоді він привіз і передав мені наган, обріз, гвинтівку-півавтомат, десятизарядку, запас патронів та копії списків на фізичне знищення радянських активістів, що взяв у писаря райуправи Кипчинського Боліслава. Про що вони говорили – я не чув, я знаходився на дворі у ролі вартового. Про зміст розмови мені потім розповів Судаков. Йому було поставлене завдання вести роботу серед поліції, щоб виступали на стороні партизан, проти німців.

Скрипник Кузьма Данилович

Пізніше від Судакова я одержав приказ №25/2, у якому говорилося, щоб начальник поліції Хоменко організував з числа поліції партизанську групу в кількості 15 осіб. Ця група має виконувати завдання протягом двох неділь, а потім буде зачислена в діючий партизанський загін. Крім того, у приказі ще вимагалося, щоб начальник поліції дав 15 комплектів поліційного обмундирування і зброю. Цей приказ я повинен був вручити особисто начальнику поліції. Щоб його виконати я пішов у Погребище у розвідку. Проходячи біля теперішнього радіовузла, я почув разом два оклики, спереду і ззаду: “Стій!”. Це було два поліцаї. Забрали мене і повели на територію воєнкомату, там тоді була розміщена поліція. Виявилося, що наловили з числа перехожих чоловік з 50. Як пізніше стало відомо, то комплектувалася група для відправки коней у Німеччину, а разом з кіньми і людей. Перебуваючи у поліції мені пощастило побачити Чорногуза В. та встиг йому сказати, щоб потурбувався про моє звільнення.

Гопчицькі дівчата на роботах у Німеччині під час Другої світової війни

Гопчицькі дівчата на роботах у Німеччині під час Другої світової війни

Десь у другій половині дня повели велику колону до конюшень під посиленою охороною німців та поліцаїв. Коли колона проходила біля пошти до старшого німця підійшов Чорногуз та після короткої розмови мене з колони викликано, а на моє місце в колону влилося два чоловіки. Пізніше мені стало відомо, що ті двоє, що пішли до колони, ще в Погребищах відібрали самих кращих коней і з ними лишилися вдома. Коли я йшов з Чорногузом після звільнення з колони, то він мені показав хату начальника поліції й сказав, що хата не охороняється. Начальник поліції жив у хаті, що межувала з райуправою, де жив єврей Островський. А далі через пару будинків була поліція. На місці цієї хати останнім часом побудований висотний будинок біля старого будинку райвиконкому. Хата від центральної дороги була загороджена живим тином. На другий день, з настанням темноти, я прийшов до цієї хати з партизаном Бабієнком Кирилом. Він представляв “команду” прикриття біля живої огорожі. Бабієнко був озброєний гранатою та обрізом. Я мав на озброєнні наган і гранату. У хаті світилося. Я постукав у вікно і на стук вийшов сам Хоменко. Поздоровкався, як звичайно, і повідомив його, що його життю нічого не загрожує, хоч кругом хати є засада партизанів, якщо він буде вести себе спокійно. Після цього вручив йому приказ №25/2, підписаний командиром партизанського загону. Тому, що приказ у темноті він читати не міг, я його йому передав усно. Крім того, передав, що це є слушний момент у його житті оправдатись перед Батьківщиною. Вислухавши мене Хоменко сказав:

– Підїзджайте машиною зі своїми людьми, я стану на крилі і машину вартові пропустять на територію поліції, до складу. Там заберете обмундирування і зброю, і тоді я машину випущу з поліції.

На це я йому сказав:

– Приказ є приказ. Ваше завдання обдумати, як його виконати, щоб зберегти своє життя і оправдатись перед Батьківщиною. А тепер ідіть і спокійно сидіть у хаті.

Після того, як Хоменко зайшов до хати, ми з Кирилом перейшли дорогу, зайшли у парк і понад ставом, а потім берегами добралися до Китлярки, звідки розійшлися по домівках. Цього приказу Хоменко не виконав. Не вистачило у зрадника духу. Після звільнення нашої території Хоменка було затримано і повішено на липі перед поліцією і його хатою.

Одного разу я був поблизу станції Рось, біля колгоспної майстерні, мав побачитись з Ковганичем І.П. Стояв я сам на степку. До мене під’їхав на коні німець і заговорив на мішаній українсько-російській мові, що він росіянин, але служить у німців добровольцем. У той час німці вели групу полонених на склад з пальним для роботи. Тут він і сказав:

– Десь і мій батько так мучається у полоні, я не хотів здихати з голоду, і погодився на службу.

Це був Трусов Василь із Смолєнська. Від нього я взнав, що він служить у охороні фронтової німецької радіостанції. Він прибув у Гопчицю, як квартир’єр, обирати місце для радіостанції. Щоб було тихо і місцевість на підвищенні. З нашої розмови я встановив, що з цим Василем можна налагодити зв’язок і не помилився. Про появу у Гопчиці радіостанції я доповів Судакову С.М. Правда, одержав зауваження, що не повідомив зразу в час прибуття, щоб їх можна було накрити у першу ніч, коли вони ще не розвернулися. Радіостанцію вони помістили на кутку Веселівка, у хаті Луценка Дмитра Федотовича. Прислуга радіостанції розмістилася у хатах навколо радіостанції. Між хатами був проведений телефонний зв’язок. Я доручив Луценку Степану Тимофійовичу щоб ще раз перевірив Васю Трусова, на що він здатний. Мій прогноз справдився. Вася був готовий перейти до партизанського загону після розгрому радіостанції. Мені доручено готувати операцію.

Скрипник Кузьма Данилович

Домовились, що у час свого вартування Вася переріже телефонний кабель між хатами і в хату Луценка Д.Ф. пропустить партизан. Вони знищать радіостанцію, заберуть необхідні матеріали та боєприпаси, а Вася після того піде у партизанський взвод Молчанюка. У хату потрібно було посилати партизанів не з Гопчиці, щоб їх не впізнали господарі хати. Для цього було домовлено із взводом Молчанюка Івана, що діяв у районі Ліщинець. Операцію мали виконувати спільно представники двох взводів, Судакова С.М. і Молчанюка І. У цей час до мене прийшов на зв’язок Тарадай. У них було малувато зброї. Я дав йому два карабіни. Він був одягнений у довге пальто. Зв’язав карабіни за стволи і перевішав через плече під пальто. З настанням темноти він благополучно пройшов через пости в Гопчиці і добрався до Ліщинець. Про операцію теж домовились, що вона буде того дня, коли Вася буде на посту до 10-ї години вечора біля радіостанції. Про це ще додатково буде повідомлено.

У нічний час хтось до мене постукав. Це прийшла група з Бухнів. Серед них був наш Гопчицький партизан Підгірний Іван і Дирибінко з Бухнів та два партизани з загону Шуляка. Виявилося, що ця група прийшла до мене з метою, щоб організувати партизанський загін Погребищенського району, у якому хоче бути комісаром Деребінко. Деребінко говорив, що у його розпорядженні є великий запас зброї і знайдуться надійні люди. Два других хлопці, як пізніше виявилося, були у партизанському загоні Шуляка. Їх Шуляк вигнав із загону за мародерство, але вони мені про це не сказали. Вони про себе розповіли інші речі, щоб у мене до них була довіра. Так і сталося, що я їм повірив, але від перевірки не відмовився. Справа така. Цих два хлопці вручали мандат від Ковпака Копецькому Андрію Івановичу, секретарю підпільного райкому, разом з тим і вручили наган, що стріляє одним патроном. Про це я знав раніше від члена своєї трійки Копецького Д.М. Залишилось переконатися у їх надійності. Підгірний Іван був у Бухнах по якомусь завданню і потрапив на цю групу. Там і вдалося Деребінці взятися за ниточку до мене. Ми з Деребінкою були знайомі ще з 1930-33 років, коли я працював у апараті Погребищенського райколгоспсоюзу агрономом-організатором, а він був у той час бухгалтером Бухнівського колгоспу. Були знайомі по роботі, бо у мої функції входило рахівництво колгоспів. Про Деребінку я знав і пізніше. Мені було відомо, що з приходом німців він очолив районну націоналістичну організацію Погребищенського району, а коли німці заборонили цю організацію, то були такі чутки, що Деребінко був арештований німцями і про нього не стало чути. До цього арешту у мене була недовіра і Деребінко був для мене підозрілою особою. Я йому поставив запитання:

– Як ви відноситесь до націоналістів?

На що він розповів свою легенду, що його арештовано за націоналістичну роботу. Був закутий у кайдани і сидів у тюрмі. Багато передумав і зробив висновок, що помилився у своїх поглядах. А коли йому вдалося втекти з тюрми, то вирішив оправдати себе перед радянською владою. Вирішив йти в партизани і боротися проти німців, за звільнення Батьківщини від окупантів. Його розмова не зменшила моєї підозри до нього, а крім того, його добра вгодованість ще підсилила підозру. Потрібно було щось робити. Потрібен був час, щоб перевірити Деребінку. Залишаю групу, що прибула у хаті, а сам йду на зв’язок із Судаковим, що жив у Круподеринцях.

Від Ковганича І.П. було вислано зв’язківця до Судакова. Ковганичу я розповів свої сумніви про Деребінку. Вирішили Деребінку не зпускати з очей поки не визріє потрібне рішення. Для цього я визвав партизанів з Гопчиці: Скрипника Ілька Антоновича, Бабієнка Олексу Ф., та ще когось із хлопців. Цій групі дав завдання слідувати за Деребінкою. Розповів про причини підозри. Слідкувати, щоб він не зміг нікуди зробити донесення. Незабаром прибув і Судаков. Проінформував його про стан справ і загострив його увагу, щоб був обережний з Деребінкою та про необхідність дійти ясності з ним. Після цього вся група в кількості 8 осіб по моїй рекомендації пішла на світанку у село Іваньки на дньовку. В той час послав у Ліщинці посильного, щоб разом з Шуляком вирішити питання про Деребінку та вияснити про хлопців, що з ним. На другий день після обіду, майже одночасно, приходить з Ліщинець Тарадай, а з Іваньок Судаков. В той час Тарадай був головою підпільного райвиконкому, а Судаков секретарем підпільного райкому партії. Тарадай прийшов по справі операції і разом по справі групи Деребінка, а Судаков теж прийшов по справі операції на радіостанцію. Судаков перебуваючи з Деребінкою для себе зробив висновок, що Деребінка є надійною людиною, а основне – його п’янила обіцянка про зброю, запасами якої він хвастався. Судаков настоював робити операцію на радіостанцію в кількості 8 осіб. Тарадай настоював на тому, щоб Деребінку арештувати і зайнятись його особою, він теж у ньому вважає схованого ворога, а операцію виконати ліщинецькою групою з гопчицькою, які знаходяться на дньовці в Іваньках. Вся ця розмова перейшла у серйозну сварку, один перед одним почали показувати дирки стволів своїх наганів. Прийшлося вмішуватися мені. Заспокоїв їх і дійшли спільної думки.

Луценко Степан мене повідомив, що Вася стоїть з вечора до 10-ї години на посту біля радіостанції і готовий до операції. Луценко зустріне групу по дорозі на Старостинці. Судаков розповів свій план, з яким він йшов від групи. Його група з настанням темноти старостинецьким яром вийде на Вивіз, а тут він має її зустріти. Переіначити цей план він уже не встигне. Спільне рішення було прийняте слідуюче: Ліщинецьку групу зустрічає Тарадай з Судаковим та Луценком С. і йдуть на операцію, а я йду у район Вивоза і зустрічаю групу, у якій знаходиться Деребінко. Цій групі дано новий приказ Судакова, щоб вертатись у Старостинці на дньовку і було вказано хату для дньовки. Ліщинецька група з Судаковим після операції повертається у Старостинці і вирішує питання з Деребінком.

Насправді, сталося не так. У районі Вивоза я чекав десь до 11-ї години ночі. В той вечір диверсійна група Науменка Т. робила операцію на залізниці за мостом. Там чулась перестрілка з мадярами, що охороняли міст та залізницю. Почулися постріли і в районі радіостанції. А потім почувся стук коліс підводи і все затихло… При виході із Старостинець обидві групи зустрілись. В цей час до них підійшли Тарадай і Судаков. Там було Деребінку обезброєно і арештовано у якійсь хаті, була поставлена варта. А об’єднана група разом з гопчицькими партизанами пішла на операцію. Доступ до хати, де була розміщена радіостанція, був підготовлений Васею, але у хаті біля приймача сидів німець і замість команди підняти руки вистрелив з нагана, що був під рукою у капітана Чоломбітка Івана і смертельно ранив його. Під час цієї операції було вбито два німці, а третій, що був у хаті, вибіг неушкодженим і побіг до штабу, який був розміщений у школі. Решта німецької обслуги була по інших хатах, до яких не було телефонного зв’язку, він був перерваний. Операція була невдала, бо були жертви. Всякі жертви зі сторони німців, за їх законом, завершувались погромами над мирним населенням. Капітан Чоломбітко Іван, який був смертельно ранеий, помер по дорозі. Його тимчасово було похоронено в Ліщинецькому лісі, а 31 грудня 1943 року його тіло перенесено в могилу біля сільської ради села Ліщинець. Відбулись великі похорони. Я зі своєю групою був у почесному караулі. Тіло капітана Чоломбітка на лафеті було перевезено з приміщення школи до сільської ради. У похоронній процесії приймала участь військова частина 100-ї дивізії, яка звільняла нашу територію. Похоронили капітана під артилерійські та автоматні вистріли. Загублений кашкет капітана в Гопчиці при оперції та одяг червоноармійський на партизанах дав привід німцям зробити висновок, що напад на радіостанцію був зроблений десантниками, але поліція почала робити погром у Гопчиці, село спустіло.

Вбито 18 осіб з мирного населення, та спалено 7 хат. Було вбито німцями та поліцією таких громадян села Гопчиці:

Скрипник Антон Авакумович,

Москальчук Іван Йосипович,

Дибський Павло Аврамович,

Петренко Кіндрат Онопрієвич,

Петренко Текля Осіївна,

Лабенко Петро Гарійонович,

Завалідир Тимофій Ісакович,

Лабенко Микола Якович,

Лавринчук Матвій Аврамович,

Коротун Пилип Семенович,

Ходак Іван Трохимович,

Літвін Володимир Гаврилович,

Гавриш Семен Ліонтієвич,

Максименко Максим Іванович,

Науменко Роман Олександрович,

Ковганич Одарка Олександрівна,

Сачок Харитина Сиверянівна,

Довганенко Яків Миронович.

Частину з вищезгаданих громадян було вбито у різних місцях села, при зустрічі з поліцією, або по хатах, а основна частина з убитих раніш була арештована і були поміщені у приміщенні станції Рось. Після того їх вивели із станції і розстріляли за станцією у Тіцькому, над ставками на найвищому місці. Там тепер стоїть хрест. З цієї групи, що вели на розстріл, удалося при розстрілі утекти Іванову, що був з числа полонених у приймах у Гопчиці. Він був інвалід без руки, а коли тікав при розстрілі то його ще було ранено у здорову руку. Йому вдалось втекти в село Новий Сторожин.

Пізніше рідні розстріляних похоронили на кладовищі.

Коли група верталася з операції, то Деребінко втік з-під арешту. Як пізніше виявилося, Деребінко був направлений німцями у школу для боротьби з партизанами. Пройшовши школу був направлений в Погребищенський район для викриття партизанів. Не встиг він нічого зробити. На наступний день він викопав собі яму і був розстріляний, як зрадник. Після цієї операції я мав неприємну зустріч з капітаном передової розвідки Нечипоренком Іваном. Я його не встиг повідомити про операцію на радіостанцію. В цьому і була моя вина. Справа була така. У Гопчиці була десантнагрупа 2 Українського фронту. Командиром групи був капітан Нечипоренко Іван і з ним була радистка по імені Зіна. Їм для роботи потрібен був зв’язок з надійними людьми та партизанами. Після їх появи в Гопчиці з ними мене познайомила Скрипник Марія Григорівна. Вона разом з Динською Горпиною принесли їх речі, що були спущені з літака: радіостанцію, батареї та інше. Лише Скрипник М., Динська Г. та я знали про їх перебування в Гопчиці. Вони жили у Динської Горпини, як квартиранти. Радіостанція знаходилась на горищі в хаті Динської Г. Лишалося налагодити постачання розвідувальних відомостей про рух ешелонів на залізниці та інших розвідувальних даних про німців.

Знали, що є у Гопчиці розвідувальна група від мене Ковганич І.П. та Судаков С.М.. Вони теж займалися розвідданими через відповідних людей з Ржевуцької, станцій Погребище та Рось, а я вже ці дані передавав Івану чи Зіні. Разом з тим одержував необхідні вказівки з Великої землі.

Скрипник Кузьма Данилович

У нас була підготовлена операція на німецький штаб, що був розміщений у школі. Капітан Нечипоренко відхилив цю операцію з тих причин, що це нарушило б його нормальну роботу, а крім того, спалення села було б неминуче. Навіть операції у районі Гопчиці було робити небезпечно. Після останньої операції у районі Гопчиці біля Глухого переїзду стало відомо від працівників поліції та старости, що є таке рішення в поліції — палити Гопчицю у разі якоїсь диверсії.

Про цю операцію в районі Глухого переїзду хочеться розповісти детально. Стало відомо, що вночі має пройти ешелон з боєприпасами і живою силою. Вирішили загромоздити ним виямку, що іде від Глухого переїзду до станції Рось. На операцію вийшли Судаков С.М., Завалідир Т., Науменко Т. та я. Мали на озброєнні лапу та гайковий ключ. Я при цій оперції знаходився у дозорі від Глухого переїзду. Двоє розгвинчували гайки і виривали костилі. Мали зробити розшивку ланки. Четвертий був у дозорі від станції Рось. Час ішов, як смола. Щось там не ладилось у роботі, але часу було досить щоб зробити розшивку. Чую рух поїзда, поїзд наближається все ближче. Виходжу наверх з виямки і підходжу до місця операції. Виходять з виямки на верх і самі виконавці розшивки. Взнаю, що з роботою не справились, лишилась одна невідкручена гайка, не взяв ключ.

Відчуваю страшне незадоволення, злобою наповнююсь по самі вінця за неросторопників, але що вже подієш… Поїзд вже пробігає, і є й теплушки. Така невдача. Беру я у Судакова лапу і спускаюсь на колію. Швидко вириваю костилі на одній ланці із зовнішньої сторони, а потім звільняю одну підкладку зовсім від костилів. Закладаю лапу під рейку, натискаю, рейка відхиляється солідно назовні. Закладаю підкладку між внутрішнім костилем і рейкою. Розширення колії готове. В роботі швидко пройшов час. Виходжу на виямку. Хлопці так і стояли, наглядали за простором, щоб не підійшли парні німецькі патрулі. Вибравшись на виямку й кажу Судакову, у якому вбачав основного винуватця невдачі:

– Готово, колія розширена!

Пора збиратися додому, але почувся якийсь рух зі сторони станції Зарудинці. Зачекали. Йшов резервний паровоз ще й на великій швидкості. Йшов безпечно, адже тільки що пройшов військовий ешелон. Серце стукає в чеканні. Раптом зашипіло, застукотіло… і паровоз засторчував у виямці. Це добре. Двоє суток копались у виямці поки не налагодили дорогу. Але пропущеного ешелона шкода. Ще й зараз, коли згадаю, то злість бере за невдачу. Взагалі, нашим взводом зроблено шість диверсій на залізниці.

Останню операцію робили з розборкою десь за станцією Ржевуцька, але я там не був через хворість. Навіть староста до моєї хвороби виявив підозру. Визивав в управу, а я не явився на виклик. Сам прийшов до хати і заставив мене розв’язати закутану руку, а там побачив замість середнього пальця лівої руки гниле м’ясо серед якого світилась кістка. Недогляд. У нічний час, плигаючи через рів, схватився рукою за колючий дріт і роздер усього пальця по довжині до кістки. Почав лікувати із запізненням, раніш захолодив, але з великими труднощами палець зажив.

Під час окупації кожному, хто мав корову, потрібно було здати за рік не менше 600 літрів молока, велику кількість яєць, 40 кг м’яса, сала, а також були великі грошові податки. Увесь урожай із колгоспних полів забирав повністю німець. Велась робота серед населення, щоб саботували німецькі закони, але це не всім і не завжди вдавалося через загрозу смерті. Приходилося знищувати сепараторні пункти на селах. При відсутності сепараторів молоко скисало і вже сметана не поступала німцям і припинявся прийом молока. Нищили запаси продуктів, що призначались німцям.

• Читайте також: Діти Перемоги

Хочеться розповісти, як сам староста Храбан був змушений запалити скирту із житом, що було призначене для німців. Прийшла група партизан до скирти, щоб її підпалити. Сторожом був біля скирти Москальчук Мирон. Йому запропонували лягти ниць і мовчати, але почувся стук коліс. Хтось наближався до скирти. Як виявилося, то був староста Храбан. Староста прибув до скирти, а тут йому дається команда: “Руки вверх!” Обшукали його, чи нема у нього чогось лишнього і потім запропонували облити бензином молотарку та скирту жита, а потім запалити. Після того, як пожежа знищила скирту і молотарку, староста підшукав двох із села, у нічому не винних і звинуватив їх перед німцями у спаленні скирти жита та молотарки. Обидва були з числа полонених, а один із них був чоловіком Дибської Маринки. Звичайно, німці їх розстріляли. Населення хліба за роботу не одержувало, млини були закриті, хто що мав, то роздирав у жорнах. Велась робота, щоб населення само мебе забезпечувало хлібом, щоб менше лишалося хліба німцям. Покоси, снопи на полях часто були пустими. Їх обминали або в час роботи, або в нічний час. Хліб, що лишався на токах наніч, а старались, щоб його наніч лишалося побільше, за період ночі розбирало населення мішками. У післяжнивний період 1943 року велась велика робота серед населення, щоб запастись якнайбільше хлібом, щоб хліб не потрапив німцям. Старались, щоб добре та багато посіяти озимини. Пам’ятаю, я сам працював стерновим біля сівника. Старались, щоб прихід радянської армії зустріли гарним короваєм.

Десь у листопаді місяці 1943 року я був на явці у капітана Нечипорука Івана. Метою явки було одержання вказівки з Великої землі. Було дано вказівку, щоб вести так роботу серед зрадників, щоб вони лишались, а не тікали з німцями. Вони кровно оправдаються перед Батьківщиною, і буде менше ворогів у таборі противника. Поліцаї з села Гопчиці, а також староста залишились у Гопчиці, навіть вдалося затримати декого з районних чинів, як Чорногуза Василя та інших.

Було поставлено питання про збереження хліба, посівного матеріалу та інших цінностей, що можуть бути знищені німцями при відступі. Я дав вказівку Скрипнику Ф., завгоспу та комірнику Арсенюку Ф., щоб хліб з комори “Нового життя” був розданий під схоронну розписку колгоспникам. Не погодився виконати мого розпорядження завгосп та комірник колгоспу ім.Молотова. Там прийшлось поставити таємно патрулі, які відповідали за охорону посівного матеріалу. Також було поставлено патруль до хлібних складів на станції Рось, щоб німцям не вдалося спалити хліб при відступі.

У ніч на 30-те грудня 1943 року у мене у хаті мала відбутися нарада, на яку мали прибути командир з’єднання Шуляк Ф.О., командир десантної групи, капітан Нечипоренко Іван, командир взводу Судаков С.М., Молчанюк Іван, командир взводу та інші. Нарада не відбулася. Події на фронті розвивались так швидко, що випередили наші сподівання.

В ніч на 30-те я з групою, підсиленою новачками-добровольцями, пішов на з’єднання з німецьким взводом Молчанюка Івана. Нашу передову ми зустріли на західній частині села Іваньок. Там віддали нашій передовій два ящики гвинтовочних патронів, ящик німецьких гранат і парокінні підводи, а самі прийняли участь у похоронах капітана Івана Чоломбітка.

Зустріли з нашими військами 100 дивізії Новий 1944 рік. Першого січня начальник політвідділу 100 диізії провів нараду з партизанами, вказав ближчі завдання і було дано призначення на голів сільських рад у звільнених селах. Мене було призначено головою сільської ради села Гопчиці. Визвав бувшого старосту Храбана Ст. Забрав у нього ключі від сільради, столів та архівних документів. Провів перші організаційні збори у приміщенні школи. На зборах були завгоспи, бригадири, завгалузями, партизанська група. Пізніше за рішенням оргкомітету райкому партії на чолі з Судаковим С.М. мене було призначено директором Гопчицької школи, а сільраду передав Ковганичу І.П.

10 січня наша група визивалась у Погребище. Мав бути підбитий підсумок проробленої роботи, але такого підсумку нашої роботи не було ні десятого, ні після того.

У своїй практичній роботі ми керувались принципом, що про виконану операцію знають тільки її безпосередні виконавці. Іншим членам взводу це лишалось невідомим. Хто і що та де робив — ніхто ніколи цього не підсумовував перед взводом. 10 січня партизанська діяльність припинилась у зв’язку з розформуванням. Хлопці пішли в Червону армію, велика частина їх загинула на фронтах, а решта, що лишилась живими, розійшлася повсюди.

Після звільнення нашої території від загарбників, я знову одержав бронь, але не міг з цим погодитись, і сам, добровільно пішов у 8-й Запасний полк 38-ї армії.

Після закінчення війни з фашистською Німеччиною я ще був учасником війни з імперіалістичною Японією, брав участь у розгромі Квантунської армії, як основної сили військової машини Японії.

У 1946 році в березні місяці демобілізувався і приїхав у Гопчицю. По визову штабу партизанського руху України поїхав у Київ і одержав партизанське посвідчення від 8 квітня 1946 року під №20844.

Навесні 1947 року було засідання Погребищенського райкому партії, на якому затверджували партизанські групи, що діяли на території Погребищенського району. На засідання викликалось Шуляка Ф.А., Козакова, Судакова, Ковганича І.П., визивалось і мене, але запізнилося повідомлення мені і я прибув після засідання.

У архівних матеріалах значиться, що у Гопчиці була партизанська підпільна група у кількості 10 осіб, якою керував Лавренчук Олександр. Ще це було так на початку, то це безперечно. Але з розвитком подій організація зросла і діяв партизанський взвод Судакова С.М., до складу якого входили люди з якими я особисто зустрічався при виконанні різних операцій та на партизанських зборах.

До взводу Судакова входили:

  1. Судаков С.М.
  2. Ковганич І.П.
  3. Скрипник К.Д.
  4. Завалідир Т.І.
  5. Скрипник І.А.
  6. Науменко Тимофій.
  7. Москальчук Г.П.
  8. Бабієнко О.Ф.
  9. Бабієнко К.
  10. Науменко М.Д.
  11. Скрипник М.М.
  12. Ковганич Г.І.
  13. Коваленко Л.С.
  14. Лавринчук І.С.
  15. Загинайло Михайло
  16. Луценко С.Т.
  17. Підгірний Іван

Не все тут написано про партизанську роботу, але те, що пригадалось. Є такі речі, про які й не писав, лишився вірний поговірці “Якщо хочеш мати ворога на все життя, то скажи людині у вічі прилюдно всю правду про неї”.

Ще хочу зупинитись на тій тяганині та допитах, яких зазнав у перші післявоєнні роки. Зразу після війни та й при завершенні війни погляди деяких урядових осіб, а особливо “жовторотих”, що весь час пербували у тепличних умовах, були просто обурливими щодо партизан.

За партизан признавали ковпаківців та їм подібних, що були послані із Великої землі, якими керували і допомагали. До партизан самородків та окремих партизанських груп, що виникали по самоініціативі і вели важку партизанську боротьбу на власний ризик без зв’язку і допомоги, відносились часто підозріло, з недовірою. Коли мені заповняв воєнком військовий білет, то зовсім не прийняв уваги до того, що я був партизаном, навіть довідка, яка видана штабом партизанського руху в Україні залишилась поза увагою.

У білеті було написано, що я проживав на окупованій території. Вже далеко пізніше було зроблено поправки у військовому білеті. Названо речі своїми іменами. Ходили всякі кривотолки, а особливо від тих, що були у евакуації і повернулися після звільнення. Існувало зневажливе ставлення до партизан. Мене із-за того, що був на окупованій території і був партизаном визивалось не менше півтори сотні разів у різні інстанції від обласних до сільських рад. Знаю, що мене повинні були визвати відповідні органи, щоб дати деякий звіт, дати потрібні матеріали про події, про людей, для вияснення окремих питань. Це я визнаю, як необхідність, і як свій обов’язок, але бували й такі визови, що терпіти не було змоги. Пам’ятаю, такий визов був представником області. У Гопчицьку сільську раду визвав мене якийсь капітанчик і давай мені мозги варити. А чому це, а чому друге, а чому тобі було іти в партизани, якщо ти учитель і платити гроші тобі будуть однаково і при радянській владі і при окупації. Звичайно, я ще зміг йому відповісти, що я громадянин Радянського Союзу і, ідучи в партизани, лише виконав свій обов’язок перед Батьківщиною, а дальше я заговорив такою мовою, що він вилетів з кабінету сільради на двір пулею і пішов звідки прийшов.

Пізніше діяльність партизан була оцінена належним чином, але можна було б оцінити вище. Партизан — це високе звання, яке є високою ознакою патріотизму і безмежної відданості Батьківщині. Це людина, яка добровільно і свідомо йшла на бій з ворогом Вітчизни, ризикуючи життям своїм та життям своїх рідних. Війна – важка справа у житті воїна, але бути партизаном важче, тут не почуваєш ліктя друга і батьківського піклування командування, а завжди знаходишся у ворожому оточенні. Ми йшли в партизани не за слави, і не за ордени, а з почуття священного обов’язку громадянина перед своєю Батьківщиною. Якщо дивитися на пророблену роботу через роки та ще й сторонній людині, то здається, що мало зроблено, так само здається і безпосереднім учасникам, бо бажалося б зробити більше. Але робили все можливе і навіть те, що на той час здавалося неможливим, а все це в загальній масі зробленого склало величезний вклад у розгром фашистської Німеччини.

У березні місяці 1944 року, я по зову серця залишив роботу директора Гопчицької школи. Передав школу дружині Марфі Макарівні, повідомивши про це заврайвно Тарадаю і пішов у Верховню, де був розміщений 8-й запасний стрілковий полк 38-ї армії. До травня був у резерві, пройшов перевірку особливого відділу.

Десь у кінці квітня 1944 року мене визвав у штаб генерал Васильєв, познайомився зі мною, і запитав, куди я бажаю піти для продовження служби. Звичайно, я сказав, що пішов би добровільно, щоб громити ворога на фронті. Він до моїх слів віднісся схвально, але далі мені розповів, що є приказ про утворення при кожній армії окремих батальйонів для постачання боєприпасами та військовим спорядженням. При 38-й армії організовувався 70-й батальйон, туди вас і посилаємо командиром взводу. Успіх передової буде залежати від того, наскільки ви добре будете давати боєприпаси, так що це дуже відповідальна робота.

Скрипник Кузьма Данилович (стоїть ліворуч)

Кінець війни ми зустріли в Бухелау. Це був тріумф радості. Вистроїлась вся рота з гвинтівками, і коли замполіт Цинцадзе оголосив, що Німеччина капітулювала, то ротою було дано салют перемоги. Після того знов усі пішли по своїх місцях, у нас робота не припинялася. Ще розгружали боєприпаси і завантажували на машини для отправки у дивізії. Вже на другий день, 10-го травня постачання і відправка боєприпасва майже припинилася.

***

Раз ПЕРЕМОГА, то кожний подумав про домівку, про свої рідні місця, про рідних. Кожен знав, що незабаром повернеться до мирної праці, до загоювання ран, нанесених війною.

***

Коли мене хто запитує, що з війни я найбільше запам’ятав, то мені хочеться сказати, що це — перший день після Перемоги. Коли прийшлося ризикувати не лише своїм життям, а й життям інших, через нерозсудливість та невиконання наказу командира.

Ще будучи в Бухелау я знав від працівників ПАСу, що мене підвищують у званні та предоставлено до нагороди “Червона Зірка”. Ці відомості стали мені відомі вдруге. Ще у Женеві я теж знав, що начальник ПАС-38 мене представив до нагороди, та до цих слухів я відносився байдуже. Мене цікавило лише одне: бойова здатність взводу. А бойова готовність взводу, це те, що у котлі, як смачно поїдять мої солдати, а потім так керувати солдатами на виконання бойових завдань, щоб всі були однаково загружені роботою, щоб не було несправедливого перевантаження одних за рахунок других. Якщо одним дуже важко, а другим ще важче, то перші, перемагаючи всі свої труднощі, йдуть на виручку другим. Це я маю на увазі моральне і бойове виховання, чим я завжди жив. Ще у Звиняч-Жижові начальником ПАС-38 мене було представлено до нагороди “Червона Зірка”.

Бував у мене і замполіт Цинцадзе. Схвально відносився до моєї роботи. Я був командиром взводу, старшиною, політробітником, медпрацівником, був командиром і другом солдат взводу, всі успіхи і невзгоди ділили разом. Але у цій складній ситуації моя командирська воля була першою, та вона була виявом волі солдат мені довіреного взводу. Солдат і командир – це все є одне ціле і мета спільна. У мене з солдатами будувалися зовсім добрі відносини, я їх старався узнати, а вони мене, все йшло у нас без порушень військового уставу і людяності.

Мій взвод, за номером 4, четвертої роти, був останній по списку батальйону. Про це вже я колись писав: що не залишився на якійсь одній із баз, а сказав, що іду далі, аж до передової. Отож, і сам собі вибрав останній по нумерації підрозділ. Але по бойовій та політичній підготовці доручений мені взвод йшов у числі перших.

Через декілька днів після Перемоги наш увесь батальйон зібрався у польському місті Масловиці. Всі ми розраховували, що нас незабаром демобілізують.

Але була дана вказівка від командування армії, щоб батальйон перейшов на заняття по тактиці ведення війни. Здивувало це солдатів і командирів, та що поробиш, наказ є наказ, і ми щоденно проводили тактичні занятття. Десь у кінці червня була команда грузитись в ешелон.

Я був визваний до штабу, де новий комбат прочитав наказ про підвищення мене у званні до лейтенанта.

Батальйон відправляється на війну з Японією.

Як стало відомо пізніше, то цей наказ по 38-й армії був ще 30.04.1945 року під №0184.

Десь на світанку наш ешелон зупинився за станцією Козятин. Оголошено, що зупинка 15 хв.

У Києві теж ешелон мав зупинку лише 15 хвилин, поки підміняли паровоза. Їхали швидко, по “зеленому” шляху.

Ті, які не знали нашого справжнього маршруту, ще плекали надію на те, що нас розформують десь на Уралі, бо там, мовляв, формувалася 38 Армія. Та коли ми проїхали Волгу, і поїхали далі, то без оголошення маршруту всі вже знали до останнього солдата, що ми їдемо на схід виконувати умови договору з союзниками — допомагати розгромити імперіалістичну Японію.

До війни з Японією наша армія підготувалася добре. Ще коли йшла війна з фашистською Німеччиною, то боєприпаси в однаковій мірі направлялися одночасно і на Схід. Так що до блискавичної перемоги були готові. Крім того, японці не розраховували що на основну квантунську армію може бути наступ через гори Великий Хінган. Наші танки подолали Хінган і з’явились там, де їх Японці зовсім не чекали. Перед наступом, по всьому фронту була одна сильна, довготривала артпідготовка.

Ця артпідготовка, навіть для наших необстріляних солдатів, що були на Сході була страховищем. У дивізії, яка вийшла з Чайбальсону і вперше їм прийшлося приймати участь в артпідготовці були випадки, коли солдати губили свідомість — божеволіли.

Сильна артпідготовка, дія авіації на суші і на морі, навальний наступ танків, піхоти і десантних груп вирішили розгром основної квантунської і всякий опір з боку японців був даремним. Японська армія здавалась у полон, припинивши опір військовими підрозділами. При розброєнні Японської армії зброю лишали лише одному старшому командирові, який продовжував командування своїми солдатами в полоні. Лише навколо табору військової частини були наші патрулі.

Японських полонених у складі їх підрозділів одягли у теплі японські кожухи та шапки з їх складів, що було підготовлене для війни у Сибірі, і ешелонами під конвоєм відправляли в Сибір.

По суті, війна тривала 3 дні. Це була справді блискавична війна. Другого вересня 1945 року було підписано акт про беззастережну капітуляцію Японії.

Японія вже на той час роками воювала з фашистською Німеччиною проти Китаю, Англії та Америки. Участь наших військових сил у війні з Японією дала можливість остаточно завершити Другу світову війну. У той час, коли японська армія вже була розгромлена, то американці кинули на мирне населення островів Херосіма і Нагасакі дві атомні бомби, які знищили 300 тисяч мирних душ і нанесли шкоду ще наступним поколінням.

Ці атомні бомби не вирішили перемоги над Японією, а були викликом для світової громадськості. Мовляв, дивіться, що ми маємо і, мовляв, з нами рахуйтеся. Це, в основному, відносиломся до Радянського Союзу. У війні з Японією, хоч вона була і блискавичною, але теж були жертви, десь біля 130 тисяч. У одному Великому Хайларі загинула вся дивізія з числа військ, які були на Сході, а потім Великим Хайларом оволодів один батальйон штрафників Рокосовського.

Штаб нашого Амуро-Забайкальського фронту був розташований у Харбіні, а наш батальйон при двох станціях: Юшунтуть а Анансі, що у провінції Цицикара.

Я виїзджав з Китаю по демобілізації 17 лютого 1946 року.

Демобілізувався я 17-го лютого, а додому прибув 18 березня. Їхали в теплушці цілий місяць.

Десь 7 квітня я поїхав до Києва. У штабі партизанського руху одержав партизанський документ. Такі документи мої товарищі одержали вже раніше.

Я був у першій десятці підпільників з жовтня 1941 року.

***

До роботи в школі я не приступав, бо там не було вільного місця. В інших школах району теж не було вільних місць. Справа в тому, що більшість середніх шкіл стали семирічними, а семирічні перетворювалися в чотирирічні. Учителів вистачало, а коли й була якась нестача, то її було ліквідовано за рахунок демобілізованих, яким теж не вистачало місць на вчительській роботі.

Згадую свої перші роки роботи в школі…

Попав я на вчительську роботу випадково. Йшов у райземвідділ, щоб піти на агрономічну роботу. Зустрівся у Погребищах з покійним Скрипником Михайлом Зазоновичем. Він після закінчення педшколи викладав математику у Гопчицькій школі і у нього це не в’язалося. При розподілі годин йому попала математика, а він її сам не зовсім знав. Він був добрий учитель мови, співів, міг викладати історію, але не математику. Став він мене під милий бік просити, щоб я йшов математиком, виручив його. Зайшли ми в наросвіту, і там усе оформили. Вчительку історї, на уроках якої був суцільний хаос, перевели на молодші класи. Михайла Зазоновича призначили на історію, а мене призначено математиком. Десь числа 23-го лютого 1933 року я приступив до викладання математики в 5-7 класах Гопчицької школи. Вже пізніше, через відсутність вчителя німецької мови, мене впросили викладати німецьку мову хоча б у випускному 7-му класі. Закінчив навчальний рік нормально.

Ніяких труднощів у роботі не зустрів, але приходилось готуватись до уроків грунтовно.

Я подав заяву у Погребищенське райвно щоб призначили у Гопчицьку школу на роботу математиком. Одержав призначення з 25-го серпня, а з 1-го вересня 1946 року одержав призначення на директора Гопчицької школи. Завпедом тоді була Шульгань К.І. Школи учителями були укомплектовані повністю. Я з головою включився у шкільну роботу. Потрібен був учитель німецької мови. Науменка П.І. я перевів з третього класу на німецьку мову, а на його місце запросив безробітного на той час, але грамотного, після 10 класів Храбана Григора Константиновича.

Так і вів він третій клас протягом двох навчальних років — набував педагогічної практики. 1946—1947 навчальний рік – був голодний. Крім загальних післявоєнних недостатків не вистачало основного — хліба. Якщо порівняти з голодним 1933 роком, коли люди пухли і вмирали з голоду, то 1947 рік був важчий, але народ пережив цей рік з меншими людськими втратами. Люди знали, що має бути голодний рік, а тому до нього готувалися. Кожен буряк, гарбуз, і всяка всячина була взята на облік і бережно витрачалася. Крім того, їздили до Західної України, де був добрий врожай. Там обмінювали рештки всякого майна, конопляне волокно на всяке зерно і це теж було підтримкою в житті.

Учні Гопчицької школи, 1947 рік

Учні Гопчицької школи разом із Скрипником Кузьмою Даниловичем (сидить у центрі), 1947 рік

У школі, з 450 учнів було біля 50, які не мали засобів до існування. Я одержав від особового відділу попередження, що за їх життя відповідаю особисто, як директор школи. Я робив усе можливе і неможливе, щоб зберегти їх життя. Я пішов на проступок, частину дітей, що мали батьків оформив, як сиріт або напівсиріт. Вже не говорячи про справжніх сиріт, що були у мене на обліку. Всім цим дітям видавав щомісяця грошову допомогу. Крім того, щоденно у школі ці діти харчувалися. Одну техробітницю призначив на кухарку, організував кухню і скрізь відшукував продукти для кухні. Частину потрібних продуктів, як крупа та мука получив по рознарядці у Наросвіті. Решту продуктів вихожував у колгоспі.

Зі шкільної ділянки восени ми зібрали трохи картоплі та червоних буряків. Все це у мене було на особливому обліку. Старався, щоб жоден бурячок і картоплина ніде не пропали, а дійшли до кухонного столу. Жиром часто були кістки з отощалих дорізаних волів або підсмажена макуха. Але, коли дитина хоч раз з’їсть у сутки миску гарячого супу, то це вже зберігає її життя. Пригадую, який був святковий обід на 1 травня після параду. Перед тим я був на ярмарку у Погребищах і купив за свої гроші чотири кусочка сала з величину сірникової коробки. Два кусочки взяв додому, а два дав бабці поварисі. В той час на шкільній ділянці, де була цибуля, знайшлося декілько невибраних восени цибулин, які вже зазеленіли. Оці цибулини були зажарені на салі, крім того, з колгоспу я приніс волових кісток, котрі зварили у котлі. Крім того, поклали ще крупи та картоплі. Діти наїлися вдоволь і були по-святковому задоволені від смачного супу. Звичайно, ця лавочка закінчилася після збору врожаю. Я далі одержав допомогу сиротам і напівсиротам, але їх вже було десь десяток. Навчання у школі відбувалося у дві зміни. Друга зміна на останніх уроках працювала при світлі. Для освітлення було дві лампи та снаряди і гільзи по одній на клас. Книжок та зошитів далеко не вистачало, але діти навчалися сумлінно, просто кажучи, добре і при відмінній поведінці.

Учні і вчителі Гопчицької школи, 1948 рік. В другому ряду сидить Скрипник Кузьма Данилович

Пам’ятаю, що надокучила мені зима 1947 року. Вона була затяжна і холодна. Ще у четвертій чверті, після березневої перерви були морози і сніг. Приходилося топити. Якщо дров з трудом можна було дістати в лісі, то гірше було з їх доставкою. Нічим було привезти. Коні в колгоспах висіли на підтяжках. Кормили харчами, що можна було зібрати в колгоспників по дворах. Ще до весни оббирали картоплиння біля хат і це було кормом для коней. Раніше був такий сорт картоплі, що було при копанні багато картоплиння. Ним і обставляли хати. Тепер хати на зиму не обставляють, бо обкладають цеглою. А тоді хати були глиняні і під соломою. З початком другого навчального року я не поладив з завідуючою райвно — Шніпоровою М.Л. Почалося це ще з літа. Школу я добре відремонтував. Гарно пофарбував підлогу, чого вже не було років з 10. Відремонтував і пофарбував 125 парт. Для школи при навчанні у дві зміни парт вистачало. Школа була відремонтована і закрита, біля школи нікого не було. Шніпорова розглянула через вікна вигляд класів та парт. Після того визвала мене в райвно і запропонувала, щоб я певну кількість парт передав у якесь село, де парти були знищені чи розкрадені населенням. Дати парти я відмовився. Парти, як і інше майно школи, ми зберегли від знищення та розкрадання в період війни, чого не зробили в інших школах. З партами носилися, як кицька з котенятами. Виносили на шкільне горище, щоб їх зберегти. Тоді Шніпорова мене обізвала куркулем, і обіцяла сама взяти парти. Я їй сказав, що школу замкну, а коли будеш брати через вікно, то оформлю як крадіжку.

Таким чином справа з партами була закрита. Пізніше не поладили у комплектуванні школи учителями. На початку навчального року в школі було два мало комплектних других класи. Один клас був Скарбовійчука І.В., а другий Паші Семенівни. Паша Семенівна захворіла, в цей час два других класи об’єднали в один. На об’єднаний клас призначили Скарбовійчука І.В., а Наросвіту сповістив, щоб Пашу Семенівну після видужання вкомплектували у іншій школі за браком місця в Гопчицькій. У мене був зроблений вибір в інтересах школи. Скарбовійчук І.В. був потрібен школі не тільки, як кращий вчитель, але як і хороший організатор позакласної роботи. Він грав на струнних інструментах, гарно малював, тоді як Паша Семенівна скоріше здатна завалити якусь справу, а не допомагати в її організації. Не всякому вдавалося видержати її характер.

Педколектив Гопчицької школи, Скрипник Кузьма Данилович сидить і центрі

Після виходу з лікарні Паша Семенівна пішла до Шніпорової для того, щоб залишитися в Гопчиці. Вони обидві були однотипні по характеру і Шніпоровій тяжко було не задовольнити її бажання, щоб не підірвати її авторитет, а разом і свого. Шніпорова задовольнила її бажання, а Скарбовійчука перевели в Круподеринці. Я не погодився з таким призначенням і дав заяву про небажання працювати директором школи.

Через два тижні подав повторну заяву, що обов’язків директора школи більше не виконую. Шніпорова мої заяви направляє у Вінницьке облвно. Завоблвно визвав мене і зразу накинувся на мене, як на недисциплінованого порушника трудової дисципліни. Накинувся і викрикнув, що й в армії я мабуть не був. Я йому пояснив, що у армії служив кадрову службу, був партизаном та учасником воєн з фашистською Німеччиною та імперіалістичною Японією, а по суті справи говори, чого визвав, бо інакше я можу зовсім не розмовляти і повернутися додому. Після того він пояснив, що до нього є відношення від райвно про мою непокірність та заяви про звільнення. Я розповів суть справи, потім дав йому текстовий навчальний звіт, написаний Пашою Семенівною за попередній навчальний рік. Він уважно його прочитав. Зробив його червоним олівцем рябим, а після того сказав, що я був правий у своїх діях. Після того написав розпорядження до завідуючої райвно, щоб дала матеріал для звільнення з учительської роботи Паші Семенівни. Мені сказав залишатися директром школи. Це відношення я передав завпедом Шульгаль К.І. в наросвіту, тому, що Шульгаль і Паша Семенівна були обидві Погребищенські подружки, то це стало відомо і Паші Семенівні.

Чи дійшло це розпорядження до Шніпорової – я не поцікавився, а три з половиною місяці школа юридично була без директора школи. Аж після січневої перерви було послано виконувати обов’язки директора Жука Кузьму Семеновича. Так і залишився він директором а Паша Семенівна вчителькою другого класу. Так і закінчився мій добровільний ухід з посади директора школи.

***

Ще хочу дещо пригадати про школу. Вже закінчилася третя чверть 1946-1947 навчального року, почалося після перерви навчання в школі, а на дворі стояла холодна погода. На дворі лежав сніг і було морозно, десь біля 10 градусів. Потрібно було і далі топити грубку, а дров для палива зовсім не було. Хоч по плану вже опалювальний сезон закінчився, та топити було потрібно. З великим трудом виписую 4 кубометри дров у Дзюнківському лісі. Виписати було важко, але не менша важкість їх привезти. Коней в колгоспах “Нове життя” та ім. Молотова було мало і з них не всі могли бути використані на роботу. Зрештою вдається наладити дві підводи. Комусь потрібно було їхати з їздовими від школи. Дрова потрібно було заготовити. Сам я їхати не міг, а завгоспів тоді в школі не було. Не було і техробітників щоб можна було використати на цю роботу. На всю школу було лише два техробітника і то це були жінки похилого віку. Прийшлося вмовити батька Насті ЄвтихівниШтепуру Євтуха. Пізно ввечері дрова були доставлені до школи однією підводою, а друга прибула далеко пізніше. На ній був їздовий, покійний Петренко Іван. Привезені ним дрова були переполовинені по дорозі, їхав він біля своєї хати. Міркував так, що пізно привезе, то ніхто не буде бачити що привіз — скине в одну купу, а там шукай вітра в полі. Коли приїхав Петренко я був ще у школі, дожидався його приїзду. Прийшлося з ним вертатися до його дому, і забирати скинуті дрова. Такі були несвідомі люди, хоча його син Андрій та дочка Соня теж навчалися в школі і мали мерзнути, як і всі діти. У класних кімнатах крім парт та вчительського стола не було більше нічого. Не було стільця для вчителя, не було і вішалок для учнівського одягу. Край необхідно було придбати до кожного класу шкільну дошку, вішалку та табуретку для вчителя. Купити не було де, тож потрібно було зробити самому. Не було біля школи і громадського туалету, що було проблемою номер один. Матеріалів будівельних не було. Жодного цвяха не було теж. Будівельного матеріалу в лісі не можна було взяти теж, бо той ліс, що лишився після війни, рубати не можна було.За вирубку грозив штраф у розмірі 500 крб. Приходилося ходити та митарити, щоб виписати дрова.

Вдалося виписати 3 кубометри в ліщинецькому лісі. Я з Науменком Петром Івановичем поїхали єдиною колгоспною полуторкою в ліщинецький ліс. Там з дозволу лісника, після гарного полудня, шукали такий дров’яний матеріал щоб використати на наші потреби. Довгенько прийшлося поблукати по лісу, та все ж таки нашукали потрібних дров здатних на розпиловку. В основному нарізали ясеня та липу. Залишилося зробити розпиловку на дошки. Пилорами не було, а у колгоспі ім.Молотова на всі руки майстер Ковганич Іван Павлович змайстрував циркулярку. Туди прийшлося і завітати. До двигуна не було пального, десь я вибігав це пальне. Да і Іван Павлович по партизанській дружбі услужив — нарізав наш матеріал на дощечки. Для школи це був безцінний матеріал, з нього Петро Іванович (звичайно за гроші з шкільного бюджету, які можна було взяти по статті самообкладнання) зробив до кожного класу по табуретці, по вішалці та недостаючі класні дошки.

За бюджетом школи на все придбання на рік відпускалося 1200 крб (на сьогодні 120 крб). З них я й виплатив Петру Івановичу 1000 крб (100 крб). Ще з цього приводу була й схватка, бо він хотів забрати і решту — 200. Тоді б не було за що купити і гасу для навчання другої зміни. Прийшлося його вгамувати тим, що дав йому 8 дошок з ясеня. Записав ці факти про розрахунок за роботу, щоб показати “патріотизм” вчителя Петра Івановича, який грунтувався на власних інтересах.

З решти обзелів липових дошок сторож школи Кириченко Трохим Лазарович зробив громадський туалет, що було нагальною проблемою №1. Як я згадував раніш, цвяхів тоді не було. Для цвяхів я випросив виток використаного дроту у залізничників. З цього дроту ми самі і виготовляли цвяхи. Після того, як табуретки і вішалки були мною особисто пофарбовані, пофарбована була і підлога, і завітала Шніпорова Марія Миконівна до школи.

Справді, була приємна картина. Чисто вибілені стіни, пофарбована підлога та майно класу, все було підготовлено для прийому учнів. Отож і назвала вона мене куркулем коли вимагала частину парт для якоїсь школи.

Ще й про побілку хочеться згадати. Школу раніше було прийнято білити найманими людьми. Інша справа тепер. Тепер для побілки класів залучаються батьки та діти-старшокласники. тоді ж цього не було. Пішов я до спеціаліста — діда Москальчука (Пистигена). Застав його в ліжку. На ньому була біла сорочка і штани з десятки. Його бабка сиділа на лавці. У хаті чисто, у повному розумінні цього слова, іжі ні крихітки. У цій тишині і застав їх. Коли я повів розмову про побілку школи, то почув, що вже він не буде білити, бо збирається вмирати так як зовсім обезсилив. Я звернув увагу, що на стіні у Москальчука висить барометр-анероїд. Спитав, чи не можу я у нього його придбати до фізкабінету школи. Він не заперечував, взяв я у нього анероїд за 25 крб. Після того через пару днів знову завітав до Москальчука. Мій дідок ожив, був дуже радий моєму приходу. Він розповів, що його бабка зразу взяла тих 25 карбованців і у Погребищах на базарі купила два стакани пшона. З цього пшона вона і варить кулешик. Він сказав, що своєю покупкою я йому повернув життя. Тоді я знову повів розмову про побілку школи. Після того він сказав, щоб я дав йому у порядку авансу 100 крб і через декілька днів він приступить до роботи. Залишилося знайти вапно. Його я купив у цукровому заводі. Командирував за вапном до цукрового заводу вчителя Скарбовійчука І.В. Потрібно було привезти декілька центнерів вапна. Дав йому свої домашні мішки і він справився з роботою. Якоюсь попутною грабаркою вапно було доставлено для побілки школи. Через декілька днів Москальчук приступив до побілки. Ще в процесі брав декілька разів аванс по 100 крб. І нарешті, вже в останньому класі замурував німцями вивалену стіну і таким чином школа збагатилася ще на одну класну кімнату. За всю роботу Москальчук взяв 1200 крб, що було передбачено кошторисом.

***

Тепер, коли Україна намагається бути самостійною, розвинутою, цивілізованою державою, хочу, щоб громадяни села Гопчиці і майбутнє покоління знали про партизанський рух у селі в період німецької окупації.

Наша самостійність була проголошена в серпні 1991 року, коли від страху за своє комуністичне минуле переважна “більшість” за один день розвернула свої погляди в розумінні незалежності на 180 градусів.

Так же сталося і в вересні 1993 року, коли депутати прийняли рішення про проведення дострокових виборів до Верховної Ради. Тільки страх перед аналогією з Москвою заставив депутатів прийняти давно назріле питання. Тільки страх примуси депутатів “більшості” проголосувати про дострокове звільнення своїх місць, дуже вже жалко лишитися було без “кормушки”. А ми, старше покоління, бачимо і знаємо, що на Україні позиція “бувших” набагато сильніша, ніж у Росії.

ІСТОРІЯ дає нам шанс. Не хочеться, щоб всі ми помилились в другий раз. Так давайте ж, дорогі мої, ВИБИРАТИ! Задумайтесь про своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Другого шансу може і не бути, так давайте виберем дійсно достойних, чесних, розумних депутатів.

Народ України — сильний, мужній, трудолюбивий, волелюбний — достойний кращого життя для себе і своїх нащадків. Він хоче бачити свою рідну Україну самойстійною, сильною і багатою державою.

***

Прошу цей матеріал помістити в кімнаті-музеї історії села Гопчиця з нагоди 50-річчя визволення села від фашистських окупантів, що відбулося 31 грудня 1943 року.

Скрипник Кузьма Данилович

Скрипник Кузьма Данилович, учитель, учасник Другої світової війни,учасник партизанського руху

1 грудня 1993 року