Спогади про дитинство в Гопчиці під час Другої світової війни та після неї Дмитра Олександровича Саліженка.

Стилістику автора збережено.

Записано в травні 1995 року.

Сьогодні виповнюється 50 років із дня закінчення Другої світової війни 1939-1945 років, і мені цей весняний подих дав поштовх згадати мою долю і долю моїх батьків в перемозі над фашистами.

При черговому відвідуванні села на Проводи я зустрівся зі Степаном “Блохою” і попросив його розказати, як він врятував свого батька, вирвав його з лап смерті під час розстрілу німцями жителів Гопчиці у 1943 році. Це мені також підказало згадати все те, що я запам’ятав про війну.

Коли почалась війна, мені уже було 4 роки і один місяць, а коли вигнали німців з Гопчиці, то мені було 6 років і 7 місяців. В школу мати повела мене в 1944 році (радянські війська зайшли в Гопчицю на Різдво 1944 року).

Наша хата стоїть на дорозі, що звертає із шосе на станцію “Рось”. Шосе – є шосе, камінь, а наша дорога після дощу і проїзду підвод та військових машин, перетворювалась на суцільне болото з калюжами. Був сонячний день, мабуть, місяць липень 1941 року і я вийшов босий на шосе навпроти хати баби Килини. Зверху по шосе сунулись німецькі танки і вони якось несподівано появились переді мною, що я аж злякався, чуть на мене не наїхали. Але я швидко побіг назад до повороту дороги на станцію “Рось” і там зупинився. Танки проїхали мимо мене, німці сиділи на танках і посміхались. Один із танків зупинився перед дерев’яним містком навпроти старої хати “Дзендзелихи”, німці злізли з танка із засученими рукавами та автоматами наперевіс. На подвір’ї “Дзендзелихи” півень в цей час водив курей, німець моментально дав чергу по курах так, що півень зі страху перелетів через стару хату в город. Німці з криками та з радістю підібрали убитих курей і знову бігом побігли до танка, сіли на нього і поїхали далі в село.

Так я зустрів прихід німців в Гопчиці, але в моїй думках не було жодних натяків, що це війна. Далі були ще якісь окремі непов’язані епізоди про ті роки. 

Так німці рвались по дорозі на Козятин, Білу Церкву, Київ… І це, мабуть, третій факт, що запам’ятався з самого початку моєї появи на білий світ. Перший – це Ніл Адамович Паламарчук, чоловік моєї хрещеної матері – Ганни Микитівни Саліженко, доньки мого дядька Микити. Він взяв мене на руки і своєю бритою бородою провів по моєму обличчю і я закричав:

– Дядьку, не турлай! (тобто, не коли мене своєю щетиною).

Цю фразу він мені сказав згодом, коли згадував життя і я її запам’ятав. Як сьогодні бачу, що сиджу у нього на руках на подвір’ї, коло нашої хати. 

Лабенко Маріка, сидить на руках Саліженко Дмитро Олександрович, праворуч Аня Вальчук, 1938 рік

1938 рік

Другий факт – це як я з батьком пливемо човном по ставку і припливаємо до їхнього “гнізда”, де жили сторожі-рибаки. Є фотографія, там сидять троє: батько, дід “Солодар” і дід Хома.

Зліва на право: Саліженко Олександр Іванович, “Солодар” і Довганенко Хома

Ще один спогад, як в садку у нас на зеленій траві сиділи і обідали з чаркою мій батько, мати, мій хрещений батько Михайло Довганенко “Волинець”, його жінка Ганна “Цариця”, дядько Микита з жінкою Марією.

Стоять: Ніл Адамович Паламарчук та Ганна Микитівна Саліженко. Сидять: Саліженко Микита Іванович із дружиною Марією Тимофіївною (Бондар), Гопчиця, 1940 рік

Повернусь знову до німців і війни. Якось із сусідом Іваном “Говечкою” літом ми пішли на поле за фермою і підійшли до німецької молотарки. Вона була розмальована, біля неї нікого не було і ми повикручували ковпачки з-під масльонок і я їх сховав в полову, що була в нашому льошнику. Ввечері, коли я спав в хаті, прийшов Григор “Пушка” і просив, щоб я віддав їх, бо він був механіком біля тієї молотарки. Хто йому про нас сказав – не знаю. Я злякався німців і віддав. Пам’ятаю, як він сидить в хаті з батьком біля ліжка, а я на лежанці. “Пушка” мене не здав німцям.

Зліва на право: невідома, Лабенко Ликера, Саліженко Дмитро Олександрович, Вальчук Аня, Саліженко Антонина Данилівна

Дорога на станцію “Рось” весь час була в болоті, калюжах і вибоїнах. Її ремонтували німці, вірніше румуни, посипали жужелем, який привезли з цукрового заводу. Були вони у довгих шинелях, а я бігав біля них і ми разом тільки сміялись, бо не розуміли мови.

Літом, коли картопля вже високо виросла, німці забирали дівчат на роботи в Німеччину, тоді в нашому городі ховалась Марія “Говечка”. По шосе їхала бричка, в якій їздив німець-намісник по району і її називали його іменем – Шуманка. Це він керував роботами в колгоспах і збирав дівчат в Німеччину – нашу Ольку “Куциху” і Явдоху “Пиріжиху”. Здається, в Шумана перекладачем працював Степан Проценко “Ковбаса”.

Гопчицькі дівчата-остарбайтери, яких влітку 1942 року забрали з села на роботи в Німеччину, повернулись вони назад у 1945 році. Фото було зроблено на заводі у липні 1943 року в місті Райхенбах неподалік Дрездена. Верхній ряд зліва: 2 – Аня “Верба”, 5 – Марія “Шпачиха”, 8 – Ольга Білоконь “Балалайка”. Середній ряд: 4 – Федося Трегубець “Хомиха”. Нижній ряд: 1 – Марія Бурлаченко “Вітриха”, 3 – Явдоха Ониськівна Білоконь “Пиріжиха”, 4 – Степанина Явдокимівна Саліженко.

Гопчицькі дівчата-остарбайтери, яких влітку 1942 року забрали з села на роботи в Німеччину, повернулись вони назад у 1945 році. Фото було зроблено на мануфактурі у липні 1943 року в місті Райхенбах неподалік Дрездена. Верхній ряд: 2 – “Московська”, 3 – Федора “Махимкука”, 4 – Ольга Білоконь “Балалайка”, 5 – Аня “Верба”, 6 – Федося Трегубець “Хомиха”, 7 – Марія Бурлаченко “Вітриха”. Середній ряд: 3 – Ольга Парфенюк “Термериха”, 4 – Степанина Явдокимівна Саліженко. Нижній ряд: 4 – Марія “Шпачиха”, 5 – Явдоха Ониськівна Білоконь “Пиріжиха”.

Я носив молоко в молочарню, яка знаходилась на гірці перед подвір’ям “Зейдиків”, де після війни поряд в одній кімнаті був шкільний клас. Приймала молоко при німцях мати Ніни “Кози”, на яку казали “Гусариха”. Туди я носив і яйця, там я перший раз побачив, що таке сепаратор молока.

Пригадую, як хотів “наказати” німців – пробити колеса і бабахнути пляшкою з карбідом. Якось вирішив зробити таку “бомбу” – пляшку з водою і карбідом заткнути корком і кинути. Так часто робили, коли “глушили” рибу на ставку старші хлопці. Я дістав шматок карбіду і зробив заготівку. Біля сусідки Марії Скрипник ремонтували дорогу і стояла легкова німецька машина. Я заткнув пляшку і від нашої криниці кинув її під машину, а сам побіг за хату межовою стежкою аж на кладовище. Встиг побачити тільки, як німець схопився за автомат, але пляшка, чомусь, не розірвалась. Зараз розумію, що, можливо, це і на краще, бо мене б тоді розстріляли.

Крайній ліворуч Іван Касян, крайній праворуч Дмитро Саліженко

Коли літом німці вже виїжджали зі школи, я навпроти хати Дем’яна (де зараз живе Микола “Смоляр”) поставив у пилюку на дорозі дошку, в яку набив раніше цвяхів. Легкова машина “Вілліс” з німцями їхала на станцію “Рось”, а я виглядав біля своїх воріт, що станеться. Машина наїхала на цвяхи, колесо пробилось і спустилось, німці дуже швидко зняли старе колесо і поставили “запаску”. Мабуть, дошку так і не помітили й поїхали далі.

Часто ходив до школи, бачив німців, які там базувались. Там тоді стояла висока антена, німці тренували на подвір’ї своїх вівчарок. Перед будівлею був викопаний окоп на випадок бомбардування школи. Одне вікно в школі було перероблено на двері. В частині школи стояли великі німецькі коні, які тягнули гармати. Один кінь упав у криницю біля “Белі”, навпроти хати Колесника. Коня не витягали, а криницю згодом засипали землею.

В іншій частині жили німецькі офіцери з дружинами і дітьми. На якесь свято німка дала мені тонкий кусок хліба з маслом і погладила по голові. А ще якось я зайшов у їхній туалет, що був над дорогою в кінці школи і побачив, що там стоїть пакет з хлоркою і туалетний папір – листки білого, синього і червоного кольору, з друкованим на машинці німецьким текстом і свастикою. Я це все вкрав і сховав вдома на горі. Потім ходив у школу і на цих листах писав азбуку в першому класі, бо зошитів не було. Потім зошити робили із газет без портретів Сталіна і Леніна, із жовтого паперу з мішків з-під міндобрива. Розграфлювали вручну лінійки на ньому і так писали розведеною чорною сажею або соком з ягід бузини. Був один Буквар на всіх і один олівець на увесь клас, писали дерев’яною паличкою, потім з’явилося перо, а ручки робили самі з дерева.

Головний корпус гопчицької школи, в якому під час Другої світової розміщувались німецькі солдати з родинами і були влаштовані конюшні

В листопаді 1943 року Гопчиця горіла (приблизно 20 хат), німці робили облаву, бо на Веселівці при нападі радянських партизан убили двох німців і вивели з ладу радіостанцію в хаті. Все це я згодом описав, розпитав свідків і з’ясував обставини розстрілу людей за станцією “Рось”. Трьом людям тоді дивом вдалось вижити. Є документальний фільм 1998 року про відкриття пам’ятного знаку – хреста на місці розстрілу наших односельчан.

Я бачив ці хати, які горіли, як ввечері німці вели людей із собаками і ліхтариками дорогою біля нашої хати в напрямку станції “Рось”. Коли була облава, то батько прийшов зі зміни з цукрового заводу і успів сховатися на горищі хати, де було сіно. Німець заліз по драбині на горище, посвітив ліхтарем з краю, зліз і посміхнувся мені, а я в цей час сидів на лежанці. Мама показала батьків пропуск із заводу і німець пішов, так йому вдалось врятуватись. За два вбитих німці спалили 20 хат і забрали два десятки заручників, троє з яких врятувались, а інших розстріляли.

Місце розстрілу гопчицьких заручників у 1943 році за станцією “Рось”, повний перелік людей і обставини розстрілу дослідив автор цих спогадів Дмитро Саліженко. Пам’ятний хрест було відновлено у 1998 році 

Також партизани підірвали поїзд за гранітним кар’єром, то ми бігали дивитись на нього, там валялось багато снарядів біля труби.

31 грудня 1943 року радянська армія зайшла у Погребище. Зима тоді була холодною –  дуже морозна і сніжна. В той день вранці я побіг до центрального ставу, до опусту, там на обочині в ярку горів німецький танк. Я навіть якийсь шматок металу взяв, здається, частину трансформатора. Дорогою собаки везли по снігу лодку, а в ній лежав поранений солдат. Солдати викидали гранати і патрони, бо було важко все нести на собі. Підбиті танки (один з-під греблі, другий біля ставу на польовій) згодом порізали на металобрухт.

Радянські солдати ночували і у нашій хаті на соломі на полу. Після цього мати віником вимітала воші і бліх. Вони залишили кожух одного із солдатів, він увесь був в гнидах. На кінських возах були ящики з патронами, я набрав їх і закопав десь за хатою (не знаю точно в якому місці навіть дотепер). В цей час тривали бої десь в стороні Ширмівки, бо стріляли із пушки, яка стояла на городі у Явдохи Лабенко, де зараз живе Михайло “Гараней”. Стріляли так, що аж шибки у вікнах дзеленчали.

Стара хата, про яку згадує автор

Коли батько пішов на фронт і потім повернувся, у мене цього в пам’яті не залишилось. Його мобілізували у січні 1944 року, частина дійшла до Коломиї і після контузії батька комісували додому, а його товариші загинули, в тому числі два його брати – Григор і Тодось, також загинув кум і мій хрещений Михайло Довганенко “Волинець”.

Саліженко Григор Іванович із дружиною Лабенко Ликерою, загинув у 1945 році, похований у м.Олдржихів

Не повернулись з війни мої двоюрідні брати, сини дядька Микити – Іван і Яків.

Рідні брати – Саліженко Іван і Яків Микитовичі. Перший був молодшим політруком 7 стрілецької роти 1312 стрілецького полку, загинув у 1942 році. Другий служив молодшим сержантом, зник у 1944 році.

Бачив, як йшов бій літаків над Погребищами, в небі літали трасери, один з радянськиї літаків збили і він там упав у став. А ми в цей час ховались у льоху дядька Микити. Весною дорога була розбита, болото і ями, машини вибили нову колію по городах і по ній возили боєприпаси. Радянські війська швидко пішли вперед. Потім в рові на цвинтарі я знаходив багато патронів, гранат і запали до них. Ми малі діти кидали патрони у вогонь і стріляли, а запали були із “розривними копійками”, тому ми їх не чіпали.

В той час наша хата була із двох частин, в одній жили ми, а в іншій якийсь чоловік, що ремонтував чайники і взуття. Здається, це був чекіст під прикриттям, який дізнавався, хто залишився в селі і не пішов на фронт, хто був у полоні, а хто був поліцаєм. Коли і куди пропав цей чоловік – не пам’ятаю.

1 вересня 1944 року мати повела мене в перший клас, першою вчителькою у мене була Олена Федорівна Прилуцька.

Вчителька початкових класів Гопчицької школи Прилуцька Олена Федорівна

В перший клас тоді зібрали семирічних і усіх переростків, вони були старші за нас на 3-4 роки й сиділи на задніх партах, були всі босоногі і ходили на перекур на перервах у шкільний нужник. В школу брав конопляну сумку із “четвертушкою” молока і куском хліба – такий тоді був обід. В школі теж давали їсти щось смачне, здається, це була юшка на цукровому буряці. Із вчителем Петром Івановичем Науменком побудував перший радіоприймач, діод до нього робили із суміші свинцю і сірки. Потім я повісив антену вдома, дістав навушники і так слухав радіо. Навіть спав із ним, а щоб було краще чути, я клав навушник з-під телефонної слухавки в тарілку, відро чи гладущик.

Стоять зліва на право: Саліженко Дмитро Олександрович, Петро “Зайдик”, Гріша Лабенко “Сая”, Андрій Євдокимович Лабенко, Вальчук Платон Платонович (тримає на руках доньку Валю), Льоня з матір’ю Степаниною Євдокимівною, Вальчук Ганна, сидить Явдоха Саліженко. Фото 1953 року

На великій перерві у школі бігали до річки купатись, але літом ходили купатись на став, який раніше був біля погребищанської Кручі, де зараз випасають корів. В школі обов’язково потрібно було закінчити 4 класи – це була початкова школа, потім – 7 класів (неповна середня), а у 8-10 класи можна було за 150 карбованців у рік йти вчитись у Погребище. Уроки вдома робив при світлі “газника” – сплюснутої латунної гільзи від снаряду, залитої вонючим керосином і димом від фітіля.

Учні 4 класу, 1948 рік. Кириченко М.Т., Москальчук Г., Максименко М.М., Білокінь Г.М., Лабенко А.Я., Саліженко П.Г., Проценко П.С., Мельник Г.І., Шкляренко С.І., Скрипник С.Г., Науменко В.Д., Максименко С.М., Сачок Д.С., Саліженко Дмитро Олександрович, Тимошенко Г., Білогубець Ж.М., Дибська В.Т., Мосьондз Дуня, Літвін М.І., Ходак К.Х., Мосьондз М.О., Павленко І.І., Ковганич Ж.С., Бабієнко Д.О., Бурлаченко І.М., Науменко В.М., Лаврінчук А.Я.

Літом ми пасли корів на польовій стерні, ноги завжди були поранені і в густюках від соломи. Корова паслась і в лісі, і на цвинтарі, на дорогах, на березі річки. Пасли також за гроші чужих корів, потім купували собі в школу зошити, олівці, пера, ручки і підручники.

Після війни знаходили гранати і бомби, багато хлопців на них підірвалось. Пачки патронів кидали у вогонь, не задумуючись, що куля може вбити. Гранатами глушили рибу в ставку.

Учасники Другої світової війни зустрічають бойовий прапор 318 полку, який звільнив Гопчицю на Різдво 1944 року, фото зроблене в липні 1984 року

Ще з того часу запам’ятався випадок, коли мене покусав собака діда Хоми, вирвав мені кусок тіла на нозі. Мати мене водила на перев’язку в медпункт до цукрового заводу. А я часто був у діда Хоми і баби Оксани, бо там була Маріка, яка мене нянчила. Пам’ятаю їхню хату і лежанку.

Хату в той час на зиму обкладали соломою чи картоплинням. Як тільки теплішало, то це все забирали і ним топили в печі. Ще ми збирали коло дороги тонкі прутики кущів, з яких літом їли червоні солодкі ягідки, які називали “повій”. Ними також потім палили піч, а ще топили сухими кізяками. Нічого не пропадало, все горіло в печі – на цьому варили їсти і опалювали хату. Найчастіше я спав саме на печі або на лежанці, грів ноги біля печі або на припічку. Любив їсти картопляники на олії з семенами або картопляники в лушпайках і пити парне домашнє молоко.

Учні і вчителі Гопчицької школи, 1948 рік

День перемоги відзначав, коли закінчував перший клас. Тоді у мене був костюм із конопляного полотна. Мама мочила коноплі в озерах біля річки, потім прикопували його, діставали і вичісували, пряли веретеном нитки, а після того на ткацькому станку робили саме полотно. З нього шили рушники, простині, рядна, штани і сорочки.

Жителі Гопчиці відразу після закінчення Другої світової війни

Батьки вранці йшли на колгоспні жнива, поки сонце не зійшло і є роса, то жали – мама серпом, а батько – косою з грабками. За роботу за літо давали десь 30 кілограмів зерна. Радянська влада описувала все майно – корову, свині, курей, плодові дерева і з цього платили податки грішми чи натурою. Зі свиней здавали шкури, частину сала і мяса, з курей яйця здавали в магазин.