Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

Продовження

Глава 6

До числа розваг нашої родини в селі є ще однин спогад – річка. Як я вже згадала, наш маєток прорізувала  довга срібляста річка, яка відділяла наш будинок і сад від селянської частини села. З нашого будинку, що стояв на пагорбі високо над річкою, до її берегів вниз вела стежка між столітніми деревами. Річка ця, – не пам’ятаю її назви – відігравала важливу роль в нашому сільському житті, головним чином влітку. Взимку вона покривалася товстим шаром льоду і слугувала тоді мостом, по якому можна було пішки і навіть на санях переправитися на протилежний берег. Влітку, коли достигали вишні, сливи, аґрус, смородина – їх зривали з дерев і кущів, додавали до них лісову суницю, велику, червону полуницю і у великих кошиках приносили на берег річки. Все жіноче населення нашого будинку на чолі з моєю мамою спускалося на зелений берег річки.

Робили багаття з дров, над якими ставили великі мідні чани, і скоро полум’яні, червоні язики вогню охоплювали ці жовті котли, в яких пудами варилося варення. Червоно-вишневе, бурштиново-жовто лимонне і смарагдово-зелене – аґрус. До цієї важливої ​​справи залучалися всі молоді жінки села, і ці дні були дуже веселими для них, як і для нас, дітей. Пам’ятаю, особливим успіхом користувалося варення-желе зеленуватого кольору і трохи гіркувате на смак. Воно чомусь називалося татарське зілля і вважалося спеціальністю моєї матері.

Вечірні купання в річці в місячні теплі ночі, коли повітря було наповнене запашним ароматом трав і квітів, співом тисячі птахів, також запам’яталися мені. При цьому для нашої сім’ї була влаштована на березі річки купальня – дерев’яна закрита споруда з лавками по боках великого басейну, наповненого водою, звідки сходинками можна було спуститися у відкриту річку. Дно цього басейну було значно вище дна річки і підтримувалося дерев’яними підпорами, укріпленими на дні річки, так що між дном річки та підлогою споруди був ще водяний простір.

Згадую я про ці подробиці тому, що це мало відношення до епізоду, який міг закінчитися дуже сумно для нашого брата Ушера, для нашої сім’ї і для всього єврейського народу, якщо лише поява Агад-Гаама серед єврейського народу вважається ним дійсно цінним. Адже наша епоха тепер – епоха переоцінки цінностей…

Отже, наш брат Ушер дуже любив купатись в річці і плавати. І ось в один прекрасний день – йому було тоді років 15 – він пішов до річки, як звичайно довго плавав, пірнав у воду головою і знову виринав на поверхню, щоб знову поринути з головою в чисту кришталеву воду. І раптом, коли він досяг майже місця, де знаходилася наша купальня і пірнув, ті, хто були на березі, помітили, що він зник і більше над водою не з’являвся. Почався страшний переполох, люди кинулися в річку його шукати в усіх напрямках, але безрезультатно… У цей момент випірнув з-під купальні наш чорний дворовий пес Жук з безпритомним хлопчиком Ушером, якого притягнув на берег… і потрібно було докласти чимало зусиль, щоб привести його до тями і повернути до життя.

Виявилося, як він потім сам розповів, пірнувши, він хотів знову випірнути з води, але його голова натрапила на дерев’яне дно купальні, і якби не пес Жук, який завжди супроводжував його при купанні, він би пішов на дно. Цей пес був одним з численних собак нашого двору. Життя в селі у відокремленому будинку, оточеному великим парком, було небезпечним. Зграї злодіїв і розбійників нишпорили дорогами і звірі лісові – вовки та лисиці – також нерідко ночами наближалися до стаєнь і розплідника для птахів – курей, гусей – і потрібно було для охорони утримувати штат сторожів і багато собак. Але найрозумнішою і найприв’язанішою до дому собакою був чорний великий пес Жук, і після випадку з Ушером, він до самої своєї смерті утримувався в особливій пошані.

Далі буде…