Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

Продовження

Глава 5

Ось бачу себе маленькою, маленькою дівчинкою років 5-ти. Личко бліде, хворобливе, темні сумні не по-дитячому очі. Я сиджу поряд з моєю кузиною одноліткою Малкою в одній з кімнат флігеля, мезонін знаходиться неподалік від головного нашого будинку. Початок літа. Вікна відкриті і в нашу кімнату вривається з саду аромат бузку, конвалії і горіху. Пташки так весело співають, небо таке ясне і нам би так хотілося побігти по саду навздогін з собаками, яких у нас було дуже багато для охорони від злодіїв. Але ні, не можна. Перед нами лежить книга і наш учитель, молодий чоловік, змушує нас заучувати букви, читати по складах, писати. Мимоволі очі наші відволікаються в сторону від цих нудних букв. Адже ми сидимо вже з самого ранку над ними і тепер уже напевно обід. Але наш “мучитель” не дрімає, лунають його крики і лайка і ми волею-неволею маємо відвести наші очі від метелика або пташки, які нас зацікавили. І так тривало з 8 години ранку до 7 години вечора з невеликими перервами для сніданку і обіду. Часто моя кузина, більш живого темпераменту, ніж я, заливалася сльозами серед цих “уроків”. Тоді відкривалися двері з сусідньої кімнати і на порозі з’являлася висока, худа фігура діда Якова. Після смерті бабусі він впав у такий розпач, що його потрібно було вивезти з міста Сквири, де він прожив стільки хороших років зі своєю улюбленою подругою. Наші батьки взяли його до себе в село, тим більше що його турбувала хронічна хвороба, від якої його потрібно було лікувати. Його помістили у флігель, приставивши до нього чоловіка, і не проходило години, щоб хтось із старших не навідався до нього.

І так наші заняття іноді переривалися відвідинами діда. Як я любила ці хвилини! Він нас рятував хоч на хвилинку від ненависного навчання. Потім так зручно було сидіти у дідуся на колінах, гладити його старе зморшкувате обличчя і дивитися в його ласкаві очі. Але ще деякий час і дідусь назавжди припинив свої відвідування.

Як тепер пам’ятаю себе в кабінеті батька, великій світлій кімнаті, обклеєній шпалерами різних малюнків і квітів, яка знаходилась у великому головному нашому домі. На кушетці сидить наша мама, непричісана, в старій сукні і голосно, голосно плаче і часом викрикує: “На кого ти мене залишив!” Я не розумію в чому справа. Я знаю тільки одне: щось недобре сталося з дідусем. Всі клопочуться, біжать з кімнати в кімнату, і мене не випускають з кабінету. Я підходжу до вікна і дивлюся, що роблять ці люди, абсолютно незнайомі мені євреї. Але ось вони заметушилися і з флігеля винесли якісь носилки. На них нерухомо лежить щось довге, велике, прикрите білим простирадлом. За носилками я бачу батька, брата Ушера, дядька і багато інших знайомих євреїв. Вони йдуть з воріт саду і дому і не повертаються.

А мати не перестає плакати, кричати і рвати на собі волосся…

Переді мною інша картина. У нас вже інший вчитель. Теж молодий, освічений, як говорять усі. Він нас вчить з ранку до ночі найнуднішим речам і ще більше, ніж раніше кричить і лається, якщо ми чогось не розуміємо. Ніколи не забуду, з якою гіркою образою стискалося моє серце від вічних насмішок і шпильок, якими цей “педагог” відплачував п’ятирічним дітям за недостатню увагу до його премудростей, і з ненавистю слухали ми його пояснення про “іменник”, про “прикметник” і т.д. Але ось нас кличуть – прийшов “угорець”, тобто християнин-рознощик з товарами. Це було справжньою подією в нашому маленькому світі. Відразу збирався весь жіночий персонал, в тому числі і покоївки, кухарки, економки, в велику їдальню – величезну кімнату, обставлену всілякими дивними меблями і зі стінами, розмальованими кольоровими птахами, дичиною, фруктами. Обстановка залишилася такою ж як була років 16 тому, коли батьки вперше оселилися в цьому столітньому будинку, і поряд з дорогими столами, стільцями графів Ржевуських, красувалися кушетки і величезні дивани – вироби сквирський столярів.

Отже, всі збиралися в їдальню, посередині якої розсташовувався “угорець”, що розбирав свої товари. І чого тільки тут не було! Хустки, дзеркальця, мила, духи, намиста, прутики. Все це нам здавалося надзвичайно красивим, цікавим, і ми із захопленням розглядали кожну дрібницю, на велику втіху рознощика, що залишав більше половини свого товару у нас. Але нашому вихователю найбільше подобалася одна річ – прутик. І він, натякаючи на нашу “лінь” (це при 10-годинних щоденних заняттях) говорив з іронічною посмішкою: “Ось це стало б в нагоді для вас!” І, ймовірно, в душі дуже шкодував, що прутики не купувались і що йому не дозволялося торкатися до нас. Якою дитячою, але глибокою ненавистю платили йому наші серця за ці витівки… Але ось настала довгоочікувана п’ятниця і звільнення від цього ненависного вчення – хоч на один день – суботу…

На цьому місці перериваються мої записи 1899 року. Все, що далі, я додаю тепер, в лютому 1937 року, користуючись знову-таки своєю пам’яттю і розповідями нашого покійного батька.

10 січня 1940 року минуло 3 роки і я не додала жодного слова до моїх спогадів. Ці три роки були роками жаху і нещасть для нашого ішува в Ерец Ісраель, три роки подій, викликаних, можливо, зовсім штучним чином ворогами людства і припинилися наче за помахом палички 4 місяці тому на початку нової війни, коли ці вороги людства, культури і свободи заклопотані своїм божевільним лиходійством – поки далеко від нашої країни.

Постараюся тепер надолужити втрачений час. Але перш, ніж приступити до подальшого викладу моїх спогадів, я хочу, щоб бути справедливою, відзначити, що серед наших вчителів були двоє, які залишили після себе в мені хороші спогади. Один з них – дідусь, який сам засинав під час занять з нами, а нас – мою кузину Малку і мене – посилав гуляти або грати в сад, але з умовою нічого про це не говорити батькам. Інший приїхав до нас в село за роки два до нашого переїзду в Одесу. Це був Кібрік, якому брат Агад-Гаам присвячує цілу сторінку в своїх спогадах (стор. 137). Справжнє його прізвище було Давидович і він згодом вже в Одесі організував перші “давньо-єврейські” гуртки. Він також писав статті єврейською мовою (івритом) з підписом Бен-Давид. Ми, учениці, дуже його любили. Чому саме він нас вчив, я не пам’ятаю, але більшу частину часу своїх уроків він присвячував тому, що розповідав нам про свою маленьку доньку, яка його десь чекає і яку він сподівається скоро побачити. У нього була якась сімейна драма.

Отже, настала п’ятниця – напередодні довгоочікуваної суботи. Вже з ранку великий рух в будинку. Справа в тому, що в ті часи в селах, незважаючи на великий багатий будинок, ванних кімнат в будинку не було, точно так само як не було водопроводу і каналізації, і далеко від будинку, ближче до річки, були влаштовані нашим батьком лазні, які слугували не лише нашому будинку, але і всьому єврейському населенню Гопчиці, яке приходило очищатися до “святої суботи”.

Як тепер пам’ятаю ці лазні. Це була хата поза нашим двором, до якої вела довга дорога. Вона складалася з двох кімнат. В одній перебувала пара білих металевих ванн для нашої сім’ї і кілька круглих великих дерев’яних чанів для інших євреїв села. У цій же кімнаті знаходився великий басейн з водою, в який спускалися по декількох щаблях. Це була “міква”, в якій єврейські жінки повинні були очищатися відповідно до релігійного закону, причому кожне занурення в цю воду молодих жінок супроводжувалося вигуком старої жінки, що стояла на сходинках, словами: “Кашер, кашер, кашер“. Гаряча вода скрізь була проведена по трубах з котла, який нагрівався великою піччю, яка була в першій з двох кімнат. Тут царював банщик – мужик Мартин, який протягом цілого дня топив піч, випускав і впускав воду, дивився за порядком в лазні. Його ніхто не соромився, і він безцеремонно походжав між тими, хто купається. Не тільки чоловіками, але і жінками… Що його соромитися? Адже це “гой”.

І ось, з ранку в п’ятницю починався похід в баню. Але при цьому дотримувався строгий порядок: до обіду – жінки з дітьми, причому в першу чергу наша мама, невістка – дружина Агад-Гаама, сестра і родички нашої сім’ї – всі зі своїми малолітніми дітьми, а потім вже наш жіночий персонал і єврейські жінки села. Після обіду – чоловіки в тому ж порядку. Годині о 4 це паломництво закінчувалося і починалися приготування до святої суботи вже в будинку. Ми, діти, знаходили в своїх кімнатах приготований суботній одяг, всі одягалися, в тому числі і численний персонал будинку і багато гостей, без яких не проходила жодна субота. І якщо, як це бувало іноді, в ту п’ятницю, особливо в довгі літні дні, якийсь єврей з села готував вінчання своєї дочки або сина, єврейський оркестр, запрошений для весілля з Бердичева, закликався під двір, в наш будинок, і грав веселі пісні для нас усіх і гостей до молитви над свічками, чим власне і починалася субота. І тоді наша мама, струнка і красива жінка – в своєму багатому суботньому вбранні, закривала обличчя руками і тихо, співаючи, благословляла суботні свічки у високих срібних свічниках. Батько і брат з гостями йшли в синагогу і після їх повернення всі сідали в величезну їдальню за красиво і рясно накритий стіл. Класична суботня трапеза з молитвами і співами тривала дуже довго, особливо коли серед гостей були хасиди з Седегери. Посеред відпочинку і веселощів проходила субота, поки не наставав моцей шабат – кінець суботи, і тоді мій батько в присутності всього численного населення нашого будинку промовляв молитви хавдала, причому я, як наймолодша в будинку, удостоювалася тримати в руках свічку, поки промовляли молитву і нюхали месомім з особливої срібної посудини, наповненої товченою гвоздикою. Далі знову починалися будні.

Пригадую ще один релігійний звичай – благословення місяця “кідуш левана”. Це збігалося з початком кожного місяця (рош ходеш), коли нічне світило виглядало як серп. Тоді виходило пізно ввечері в сад чоловіче населення нашого будинку – чоловік 10-15 – збиралися всі разом, дивилися на місяць і, підстрибуючи кілька разів, – наче хотіли наблизитися до нього – виголошували молитовні слова. Ці слова висловлювали хвалу Творцеві Всесвіту, який оновлює постійно місяць, а стрибки супроводжувалися словами: “Як я стрибаю у напрямку до Тебе (Бога) і не можу Тебе досягти, так і вороги мої нехай не зможуть досягти мене і приносити мені шкоди”.

Далі буде…