Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

Дерев’яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

Продовження

Глава 4

Пурім (єврейське свято, установлене на згадку про порятунок перських євреїв від знищення їх Аманом, улюбленцем перського царя Ахашвероша, – прим. ред.) – найвеселіше свято в селі і в нашій сім’ї. У великій кімнаті нашого будинку встановлювали довгі столи. Головний чоловічий стіл – за ним сиділи тільки чоловіки, численні гості – майже всі єврейські жителі нашого села і ті, хто приїжджав з околиць – на чолі сидів наш батько і брат Ушер (Агад Га-ам). За іншим таким столом – на чолі з нашою мамою і дружиною брата Ребеккою – сиділи всі жінки і численні їхні діти. А в сусідній кімнаті, куди були відчинені двері, довкола столів сиділи жебраки – велика кількість жінок і чоловіків, в найрізноманітнішому лахмітті, начебто щойно зійшли зі сцени 2-ї дії “Дібука”.

Столи були накриті винами і різноманітними стравами, серед яких особливо виділялася величезна, живописно прикрашена риба (щуки, карасі, коропи та інші), якою була переповнена наша річка. Як тільки сідали за стіл – відкривалися високі двері передньої і в їдальню заходив цілий звіринець: величезний ведмідь, кінь, воли і собаки. Вони гавкали, іржали і проробляли різні смішні штуки на загальне захоплення численних дітей, які були присутні на святі. Це мужики нашого села приходили “рядженими” привітати зі святом “барина” і отримати, звісно, винагороду грошима і, головне, горілкою.

Взагалі стосунки між нашим батьком, всією сім’єю і селянами нашого села були дуже дружними. Але наше село було виняток в цьому плані. З сусідських маєтків, де також жили єврейські поміщики, часто долинали до нас дуже тривожні звістки: мужики часто нападали на єврейських орендарів з метою грабежу і один з наших сусідів мало не поплатився життям, коли вночі до його будинку залізли, зв’язали його і його сім’ю, побили всіх до втрати свідомості і забрали багато добра. Нічого подібного не було у нас. Навпаки. Під час погромів 1881 року, коли багато наших сусідів, євреїв-поміщиків, покидали села, побоюючись за своє життя, наш батько відвіз свою сім’ю в прикордонне австрійське містечко в Галичині, місто Броди, а сам повернувся в село, де не лише не боявся за своє життя, але жив один під охороною своїх мужиків, які були дуже ображені тим, що батько відвіз свою сім’ю, висловлюючи таким чином їм недовіру.

Жодна важлива подія в житті наших мужиків не проходила повз наш дім. Коли доньки селян виходили заміж, вони напередодні весілля приходили в наш двір, вбрані у свої святкові сукні, з вінками квітів на голові і, кланяючись в пояс повідомляли про це нашій матері, і жодна з наречених не йшла з порожніми руками. Пригадую також, як на Новий рік, рано вранці, коли ми, діти, ще лежали у ліжках, дівчата заходили до нас і обсипали наші ліжка зернами пшениці, співали пісень, в яких вітали з Новим роком і бажали хорошого врожаю. Деякі з цих селянських сімей мали більш близький стосунок до нашої сім’ї і працювали в нашому домі. Одного з цих мужиків я досі пам’ятаю. Звали його Пантелеймон. Він був зі старих кріпосних, якого пан програв у карти поміщику нашого села, де він залишився після звільнення селян. У нас він був садівником, а потім лакеєм нашого батька. І коли в 1886 році ми переїхали до Одеси, він, незважаючи на те, що у нього була дружина і діти в селі, не хотів розлучитися зі своїм паном і поїхав з нами в Одесу. Там він був у якості службовця до своєї смерті. Їздив у село до родини тільки два рази на рік – на Різдво і Великдень. І не тільки він, але згодом ще 9-10 чоловік з наших селян приїхали до нас працювати у нашого батька на заводі в Одесі. Розповідав також наш батько, що, коли згодом йому доводилося декілька разів приїжджати з Одеси в Гопчицю, щоб вирішити якісь справи з колишньою російською поміщицею, його все село зустрічало з радістю і музикою, селяни дуже жалілися на свою бариню і просили батька повернутися назад у село.

Повертаюся знову до спогадів про свята. Особливо запам’ятався мені прихід суботи. Але для того, щоб зрозуміти всю красу, яку приносив для нас, дітей, суботній день, я маю спершу розповісти про наше виховання. Дозволю собі при цьому привести тут уривки з моїх спогадів, написаних у 1899 році в Одесі.

Далі буде…