Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

Дерев’яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

Продовження

Глава 3

Життя в селі

Цей переїзд з міста Сквири в село Гопчиця відбувся в 1868 році, коли брату Ушеру (Агад Га-аму) було 12 років. Старий рабин не помилився. За 18 років керування цим селом наш батько розгорнув масу енергії, ініціативи і перетворив цей напівзруйнований маєток графів Ржевуських в багатий, прекрасний маєток і в джерело дуже великих доходів, які зробили наших батьків через декілька років дуже багатими людьми, незважаючи на дуже великі витрати. Наші батьки не були скупими людьми і використовували свої статки для багатого і приємного життя, частково в селі, частково за кордоном. Щоліта мій батько їхав на пару місяців за кордон для поправки свого здоров’я, яке завжди було хитким, незважаючи на його красиву повну фігуру. Як я вже раніше зазначила, він ще з дитинства страждав крововиливом з легень. Ці хворобливі симптоми не залишали його ще довго, я пам’ятаю напружену і сумну атмосферу в домі, коли його хустинки були покриті рожевим кольором через виділення з легень… Кожного разу після цього він їхав до Києва до професора Мерінга, а потім влітку за кордон, до Німеччини або Австрії, наскільки я пам’ятаю, в Баден-Баден. І тоді брат Ушер залишався в селі і заміняв батька в управлінні маєтком.

Наводжу тут один епізод з цих закордонних поїздок батька, який згодом він мені розповів. Їздив він з найкращим комфортом, і ось одного разу в Німеччині, в купе першого класу, де він сидів, був один старий німецький військовий зі своєю молодою донькою. Розговорилися про політику, звісно, і ось серед розмови мій батько, який не погодився в чомусь з думкою військового німця і не дуже був обізнаний в тонкощах німецької мови, сказав йому: “Es ist nicht wahr“. Він зауважив, що німець дуже образився і потім в коридорі вагона подав йому свою візитну картку, заявивши, що коли приїдуть на місце, він йому пошле своїх друзів. Батько нічого не зрозумів. Виявилося, що полковник вважав себе скривдженим через вираз “це неправда” в присутності дами і викликав батька на дуель. Він також заявляв, що уникнути дуелі він може тільки тим, що він у присутності пані забере свої слова назад. Мій батько охоче погодився, пояснивши, що він і не думав звинувачувати полковника у брехні, як тому здалося, а хотів лише сказати, що не згоден з ним у певному пункті. Інцидент на цьому було вичерпано і вони продовжували свою розмову дружньо як і раніше.

Наша мама також часто виїжджала, переважно в Київ, або в своє рідне місто Сквиру, а влітку на лікування на Лиман в Одесу і на виноград в Крим. Здебільшого вона мене брала з собою, адже я ще була маленькою. Пам’ятаю про наші поїздки до Сквири. Ми заїжджали в готель, який наповнювалася людьми, численними родичами, друзями і натовпом бідних і нужденних.

“Гольда Гінцберг з Гопчиці приїхала!”

Це була така подія в містечку, якщо б сказали: “Барон Ротшильд приїхав!”

Слава про багатство нашого батька, звісно, була дуже перебільшена, однак вона значно звеличила його в очах людей, які переважно були небагатими в цьому повітовому містечку. І наша мама, взагалі дуже добра і чуйна на чужу біду, допомагала дуже щедро всім, хто звертався до неї, і кожен її приїзд до рідного міста був важливою подією для місцевої бідноти. Під час однієї з поїздок, пам’ятаю, коли мама їхала відвідати свого хворого дядька, відомого сквирського раббі, вона взяла мене з собою. І коли дядько нас побачив, він почав кричати:

– Гольда, візьми скоріше дитину і залазь з нею в грубку. Зараз прийде поліція і заарештує мене. І не потрібно, щоб вона вас бачила.

Він виявляється на старості збожеволів і чомусь боявся поліції.

Їздила також часто наша мама до Києва – іноді лікуватися, іноді просто, щоб купити одягу. Наша мама відрізнялася дуже великим вродженим смаком і вже в ті далекі часи надавала великої уваги своїм туалетам і також любила, коли я, її найменша донька, виглядала красиво. Водночас, за тодішніми поняттями, я, як дочка багатих батьків, вже маленькою дівчинкою була власницею золотих годинників, намиста, обручки з дорогоцінними каміням і сережок у вигляді мініатюрних метеликів, крила яких були обсипані крихітними діамантами, рубінами і сапфірами. Пам’ятаю, як в готелі, де ми жили, один з мешканців, молодий студент, був обурений моїм виглядом маленького ідола і намагався вплинути на мене, щоб я не носила своїх коштовностей. Коли я про це заявила матері, просила її зняти коштовності, бо через це з мене насміхались, вона мені заявила:

– Дурненька, він тобі просто заздрить, у нього цього немає, і тому він так тобі каже.

І я, звісно, їй охоче повірила. В один з таких приїздів до Києва мамі сподобалося намисто із перлів, яке складалося з великої кількості великих, рівних, овальних перлин дивовижної краси (в цьому намисті моя мама зображена на портреті, який я подарувала дому Агад Гаама в Тель-Авіві). Вона просила батька купити ці перли для неї. Але через те, що варість була дуже велика – кілька десятків тисяч рублів – батько відмовлявся придбати. Тоді вона заявила, що не покине Києва, поки не буде придбано намисто. І дійсно вона не приїжджала додому, поки батько не купив намисто для неї. Якщо я тут про це згадую, то тільки тому, що багато років згодом, вже в Одесі, це намисто зіграло важливу роль у важкі хвилини життя нашої родини, і тоді наша мама, не вагаючись, охоче віддала на продаж це найулюбленіше намисто. Тисячі рублів, що були отримані за нього, допомогли моєму батькові хоча й без статків, однак з чесним ім’ям вийти з того критичного стану, в якому тоді опинилися наші дві сім’ї – батька і брата Агад-Гаама.

Наші батьки не були скупими людьми не тільки для себе, але і для інших. Старий поміщицький будинок був завжди переповнений людьми. Хоча наша сім’я була невелика і складалася лише з 6 чоловік, але за обідній стіл сідало здебільшого близько 20 осіб, а то й більше. Це все були небагаті родичі батька і матері, що перебували на службі у батька, приїжджі гості. Штат прислуги був дуже великий. Все було на панській нозі, але разом з тим найбільш релігійним чином. Суворий поділ між м’ясним і молочним в посуді і дозволеним згідно із законом відстання часу (6 годин) між двома трапезами – молочною і м’ясною.

Ранковий сніданок кожен споживав окремо, коли прокидався. Але дві головні трапези – молочна о 12 годині дня і м’ясна о 6 годині вечора – поєднували всіх членів сім’ї і гостей у величезній їдальні за довгим столом, на чолі якого сидів мій батько і брат Ушер. Їжу – дуже багату, різноманітну і смачну – розносили двоє лакеїв, яких обирали за умови, щоб вони були представницькими і приємними на вигляд. Взагалі, не знаю яким чином в такій релігійно-традиційній єврейській сім’ї як наша царювала пошана до краси. Весь персонал, як чоловічий, так і жіночий, повинен був перш за все не “ображати очей”. Пам’ятаю, що прислугу для нашого дому вербували з Бердичева, і коли звідти привозили дівчат і жінок – покоївок і економок – моя мама і молода дружина брата Ушера завжди сперечалися, кому дістанеться найкрасивіша. А прислуги було дуже багато. В одному будинку було лише чоловік 10 – лакеї, покоївки, економка, кухарка з помічницями, не рахуючи прачки і її численних помічниць. Всі вони були, звісно, єврейського походження, крім пралі-спеціалістки, польки з Варшави, 2 кучерів і садівника. Останні троє – з мужиків, колишніх кріпаків. Все це обслуговувало нас усіх і наших гостей, багатих і бідних.

Пам’ятаю, що серед тих, хто заїжджав і залишався “при дворі”, як називали наш будинок, був один, що особливо вражав нашу дитячу фантазію. Це був “Берл дер Мішігенер” – божевільний Берлі. Це був нестарий єврей з якогось занедбаного голусного бідного містечка, де він мав свою сім’ю – дружину і численних дітей. Він розносив для продажу єврейські книги. І коли він приїжджав до нас в будинок зі своєю торбинкою з книгами, які він, звичайно, всі залишав у нас, – брат Ушер закуповував все, що можна було – він вже залишався надовго і відпочивав від свого голодного життя у своєму закутку. Він володів невичерпним джерелом веселощів і гумору. Але головною рисою його була здатність все висловлювати поетично, звісно на ідиші. На той час це була єдина національна розмовна мова єврейського населення в голусі. І ось, на знак подяки, ймовірно, за притулок і дружнє ставлення до нього, він вважав своїм обов’язком перетворитися на декілька тижнів, а іноді й довше, в веселого придворного поета. Він описував щоденне життя нашої родини, всього будинку і всього села в віршах, мабуть дуже веселих, бо, пам’ятаю, що кожен вірш викликав багато сміху. Чому його звали “Берл дер Мішігенер” (божевільний Берлі) – я вже не знаю. Ймовірно тому, що він досить надовго залишав свою сім’ю і свій будинок і вважав за краще бродити великими дорогами зі своєю торбинкою з книгами і засиджуватися місяцями у нас, писати вірші і веселити інших.

Ще пам’ятаю дядька Бера, також непересічного персонажа. Це був чоловік однієї з сестер нашого батька. Між іншим, у батька була велика рідня – кілька братів і сестер, і далеко не всі були успішними в житті – і наш батько дбав про тих, у кого було скрутне матеріальне становище. Чоловіків своїх сестер він влаштовував на різних службах у себе в маєтку, а дочок їх видавав заміж і кожній з них давав придане. Про останнє дбала вже наша мама. Кожного разу, коли нова племінниця повинна була вийти заміж, вона приїжджала до нас в село і моя мама займалася її приданим так пильно і щедро, як наче це була її рідна донька, і часто весілля влаштовували в нашому будинку.

Ось так з нашого дитячого життя залишився у мене в пам’яті чоловік старшої сестри нашого батька, тітки Іти, красивої і багатостраждальної жінки. Як би не влаштовували її чоловіка, дядю Бера, він ніколи не був здатний сидіти більше ніж кілька днів за рахунками. Він залишав свою роботу і ми, діти, завжди знаходили його десь в саду, де він сидів, малював на папері малюнки, і вирізував потім на дереві чарівні візерунки. Він ніколи ніде цього не вчився, але у нього виходили дуже гарні речі. Ми, діти, його дуже любили, тому що він вчив нас вирізувати на дереві. Дуже можливо, що він був талановитий, але, звичайно, нічого з цього не вийшло, і до нього ставилися трохи з презирством за його “артистичну натуру”. Між іншим, у цього дядька Бера було багато дочок, серед яких виділялися своєю красою дві старші, і весілля однієї з них – Блюми – святкували у нас в будинку. Запам’яталося мені це з наступних причин. Блюма – висока брюнетка з дивовижно довгим чорним волоссям. Вона ними дуже пишалася, заплітала в дві товсті коси, що спускалися по спині нижче колін. І ось, напередодні вінчання потрібно було за законом зрізати ці коси, як це робилося у всіх релігійних єврейських родинах: адже справжня єврейська жінка не могла носити після заміжжя своє волосся, а повинна була покрити стрижену, а іноді і голену голову хусткою або перукою з кінського волосу. І в моїй тоді дитячій пам’яті закарбувалися відчай і сльози моєї кузини, коли в нашій присутності – мене і моєї подруги Малки – вона розпустила своє незвичайнє волосся, яке вкрило її високу фігуру, стала перед дзеркалом і в останній раз милувалася своїм скарбом, що було вже засуджене до знищення, усвідомлюючи, що ніщо не може його врятувати. Нас, дітей, вразило і дивувало її горе, але пояснення йому я дізналася вже багато пізніше. Батьки наші допомагали не тільки нашим родичам. Пам’ятаю, як щотижня в певний день наш двір наповнювався жебраками. Вони приходили з усіх боків. Для них спеціально готувався обід і відпочивши, наситившись, вони отримували допомогу грошима, речами і покидали наш двір, щоб повернутися через тиждень знову. Особливо я запам’ятала цих бідняків у зв’язку з “Судою” в Пурім.

Далі буде…