Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

Ушер Ісаєвич Гінцберг

Ушер Ісаєвич Гінцберг

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

Дерев'яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

Дерев’яна синагога в Погребищах у вигляді стародавніх хором. Малюнок Наполеона Орди 1872 року

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

 

Продовження

Глава 2

Наш батько і його матір

Наш батько, Ісай Ушерович Гінцберг (рав Шайя, як його звали в селі і в усій окрузі) походив із дуже хорошої єврейської сім’ї. З розповідей батька я знаю, що наші предки перекочували в Росію колись імовірно, з Німеччини або Австрії. Між іншим, проїжджаючи якось через Баварію, я помітила невелику станцію неподалік Мюнхена з написом “ст. Гінцберг” і я подумала, чи часом не звідти ми ведемо свій рід. Але нічого точного про це не знаю. Знаю тільки, що батьки нашої бабусі, матері батька, жили в Бердичеві і були дуже заможними людьми. Бабуся жила щасливо серед своїх братів і сестер і дуже замолоду, мало не в 17 років вийшла заміж. Але потім сталася якась зміна в їх матеріальному становищі і після смерті своїх батьків дідусь з бабусею переїхали в містечко Погребище (Київської губернії, Бердичівського повіту) і там прожили до кінця своїх днів. Дітей було багато – 5 синів, з них батько наш був четвертим – і 3 дочок.

Дідусь був, як говорили, чоловіком дуже добрим, але слабким здоров’ям; бабуся – жінка неймовірної вдачі. Але хто знає? Можливо, постійна потреба і турботи після того, як в дівчатах вона жила заможно та в розкошах, і були причиною того, що її характер озлобився. Ще більш похмурою і нетовариською вона стала після смерті свого чоловіка. Йому було близько 35 років, коли туберкульоз легенів забрав його в могилу, і вона залишилася тоді майже без жодних засобів до життя з 7-ма дітьми на руках, з яких більшість були ще зовсім маленькими. Наш батько – Ісай – був хлопчик дуже здібний і тямущий, навчався у меламеда (вчителя) в хейдері і в 16 років вважався молодим вченим і завидним нареченим. Крім того, він був дуже красивий, з чорними очима, і з чорним кучерявим волоссям над високим білим чолом. Одне лише турбувало його матір: груди у нього були запалі, сам він був високий, худий, часто покашлював, а іноді і відхаркував кров’ю. Почалося це у нього ще з 13-річного віку і ось з якого приводу: він якось чув, що можна зробити такий столик, який відповідає постукуванням на будь-які запитання. Він сам зайнявся його виготовленням, запросив своїх товаришів і спіритичний сеанс розпочався. Не знаю яким чином, але столик дійсно заговорив, тобто застукав. На батька нашого це справило тоді дуже сильне враження. Він, не пам’ятаючи себе, вибіг з дому на вулицю – це було в зимовий холодний вечір – і пробіг так близько 3 годин, сам не знаючи, куди і навіщо. Коли він нарешті пізно вночі повернувся додому, у нього зробився озноб, з’явилася висока температура і пішла кров горлом. З тих пір кашель не залишив його ще й донині (йому вже за 60 років).

Вважаю цікавим відзначити ще один факт з дитячих років нашого батька, з його слів. Незабаром після смерті дідуся, в містечко Погребище прибув полк солдатів, яких потрібно було розмістити по різних будинках. Єдиним майном нашої бабусі був невеликий будиночок, що залишився їй після смерті чоловіка, і де вона жила зі своєю сім’єю. І ось цей будиночок і сподобався офіцерам полку, і вони без жодних церемоній в ньому розмістились, залишивши бідну вдову саму з дітьми і життєвими проблемами. Ніякі благання і прохання не допомогли. Тоді мій батько (йому було тоді 12 років) – вирішив написати прохання самому царю (Миколі I). Він його надіслав без відома старійшин містечка, які, коли дізналися про це, жахнулися його “зухвалості”. Але проходить місяць, другий, і начальство полку отримує раптом наказ звільнити будиночок вдови і виплатити їй близько 100 рублів. Можна собі уявити радість і гордість маленького хлопчика і славу, якою оточили його не тільки однолітки, а й люди похилого віку з містечка.

Отже, коли батькові минуло 16 років, бабуся почала шукати йому наречену. Шадхани (свати) пропонували “партію” одну за одною. Але бабусі в першу чергу потрібен був “іхес” (сім’я хорошого походження). І ось одного разу вона почула від одного зі сватів розповідь про Реб Янкеля Зозовського зі Сквири – досить великого повітового єврейського міста і місця проживання відомого раббе – їй дуже припала до душі думка породичатись із ним. Правда, Реб Янкель не багатий, але він “перший” єврей в місті. Коли цар Микола проїжджав Сквиру, євреї міста посилали Реб Янкеля представником всього єврейського населення просити для себе привілеїв – Реб Янкель і по-російськи добре вмів говорити – право носити довгі пейси (пейоти) і куцафейки. А то поліція бувало, як тільки побачить єврейку з куцафейкою, що висить на одному плечі, відразу відрізала вільний рукав (це було щось на зразок короткого жакета, який одягався тільки на один рукав). А у перехожих євреїв на вулиці нерідко відрізали ножицями пейси і бороди. І взагалі, всі знали і поважали Реб Янкеля за його розум, винахідливість і добре серце. Не було і дня, щоб за його обіднім столом не було 2-3 бідняків, які відпочивали не тільки тілом, а й душею в цьому гостинному домі, який випромінював дотепність й радість дідуся і тиху лагідну посмішку бабусі. “Свята” – говорили всі, хто її знав. І навіть наш батько, який, як і будь-який єврей, не мав високої думки про жінок взагалі, згодом часто говорив мені, згадуючи свою тещу: “Рідкісним винятком була твоя бабуся Рахіль. Свята, свята жінка була”.

Батьки нашої матері

Дідусь і бабуся, Яків і Рахіль Зозовські, були вдівцем і вдовою, коли одружилися, але дітей від перших шлюбів у них не було. Бабуся в придане мала багато будинків, і так як дідусеві, як чоловіку дуже непрактичному і до того ж вічно зайнятого громадським життям свого міста, в справах не щастило, то він і вимушений був продавати будинок один за іншим, що, втім, анітрохи не впливало на веселість діда, на мир і спокій, що панували в цій справді патріархальній єврейській родині. З року в рік вибиралися вони з кращого будинку в гірший, поки, нарешті не оселилися в підвальному поверсі останнього будинку.

– Ось так, – говорив дідусь, – краще. Ми вже старі. Ближче до землі.

І незважаючи на всі прохання наших батьків переселитися до них в будинок, вони залишалися в своєму підвалі. Туди і я, коли була дитиною, приїжджала іноді з матір’ю. І неясне відчуття чогось мирного, затишного, хорошого охоплює мене завжди і тепер, коли в моїй душі з’являються спогади цього далекого для мене минулого. Так – в мирі та любові – жили між собою батьки нашої матері. Одне тільки нещастя переслідувало їх: діти їх помирали одне за одним в найкращі молоді роки. Бабуся пережила всіх своїх 14 синів і дочок, в живих залишилися тільки дві дочки, з яких наша мама була наймолодшою. Важко було бідній матері, але любов до Бога, до своїх батьків і до свого чоловіка підтримували її в нещасті. Коли остання її донька помирала (у неї був туберкульоз легенів, як у всіх інших її дітей, що загинули раніше), бабуся безперервно молилася і в цей момент (агонія тривала вже декілька днів) вона стояла обличчям на Схід і вимовляла слова “Шмонеесрей” (молитва, що складається з 18 благословень і під час якої не можна вимовляти сторонні слова і не можна рухатися з місця до закінчення молитви). Раптом вона почула страшні крики і шум: дочка її померла. Але молитва була не закінчена і вона не сміла покинути свого місця. Ще більш щирою була її молитва до Того, в кому вона бачила причину всього, що твориться на нашій тлінній землі. Вона молилася за душу померлої доньки – без докору, без жалю. Адже це “Його свята воля”. І ось, коли вона закінчила свою молитву, коли підійшла до ліжка своєї доньки, там лежало лише бездиханне тіло. Але це було в п’ятницю ввечері, коли почалася свята субота, і коли сльози і горе вважаються гріхом. Субота належить Господеві, перед яким ми всі ніщо і її треба шанувати і оберігати, як заповідав нам Мойсей (Моше Рабейну). І ось кімнату покійної залишили, дід, як завжди, йде в синагогу молитися, повертається з гостем-бідняком, сідають за суботню трапезу і все відбувається буденно, так наче нічого не сталося. І тільки, коли субота закінчилась, коли “Гавдала” (молитва, яку промовляють в суботу ввечері, що сповіщає кінець суботи і початок буднів) була закінчена, материнське серце видало свій жаль, а сльози нестримним потоком полилися з очей матері на холодне тіло чотирнадцятої дитини, що померло в розквіті сил. Ось в цій сім’ї виросла наша мати.

Наша мама

Її звали Гольда (Захава). Це була жвава, весела жінка, яка використовувала життям на повну, “не мудруючи лукаво” і не замислюючись довго ні над чим. Якщо вона не володіла правильними рисами обличчя, то в будь-якому разі приваблювала своїм привітним, світлим обличчям блондинки з великими сірими очима і, головне, граціозністю і стрункістю своєї фігури. Ще всього 13 років тому, коли їй було не менше 46 років, вона вражала своєю моложавістю, стрункістю і жвавістю характеру. Між іншим з нас трьох – мій брат Агад Га-ам був більше всіх схожий на неї обличчям. І так, коли нашій мамі виповнилося 15 років, батьки почали думати про те, що пора і заміж її видати. Шадхени (свати) взялися за справу і через декілька днів вона була заручена з нашим батьком, якого вона зовсім не знала і не бачила до самого весілля. Весело було Гольді на душі. Все її дитинство пройшло так безтурботно, так мирно і спокійно; тепер вона наречена, вже “велика”, отримує чудові подарунки, всі ставляться до неї з увагою, мати готує їй красиві сукні, а про нареченого вона чула, що він “вчений”. Чого ж їй ще потрібно? І ось рівно через рік їй безтурботній і життєрадісній дівчині довелося стати подругою 18-річного юнака. Хворого і серйозного не за віком, який уже бачив на своєму короткому віку чимало негараздів у колі своїх численних братів і сестер, що виріс без батька, лише під охороною матері – глибоко враженої горем життя жінки.

Ось як наш батько розповідав мені про своє весілля: “Вже рік минув відтоді, як я був нареченим. Нареченої я не бачив жодного разу. Я чув тільки від моєї матері, що вона майже єдина донька у не багатих, але хороших і порядних людей. Правда за неї дають всього 500 рублів приданого, але у нього (нашого батька) нічого немає. Та до того ж її батьки обіцяють їм кілька років “кест”, тобто повного утримання. І тому вже краще потрапити в хорошу сім’ю, ніж одружитися на Бог знає кому – хто знає, ким був її дід і т. д. – хоча б і з великим приданим (батькові пропонували і заможних наречених). І ось, нарешті, мало відбутися весілля, і я вперше мав побачити твою маму. За тиждень до цього у мене показалася кров з легких і лікар, до якого мене повела мати, тільки руками розвів, коли дізнався, що через тиждень я збираюся одружитися.

– Що ви робите? – звернувся він до моєї матері. – Ви ж губите – людей!

Але моя мати тільки іронічно посміхнулася у відповідь на його слова.

– Адже ці лікарі, хоча і євреї, але вже відомі “гоїм” і не знають нічого зі Святої Тори! Наш Господь велів всім євреям одружуватися і кожний благочестивий єврей повинен виконати Його святу волю.

– Молодий чоловіче, – звернувся тоді лікар до мене. – Ви молоді, ви, можливо, зрозумієте те, що вашій матері абсолютно чуже. Не одружуйтесь тепер, якщо хочете колись бути здоровим і якщо не хочете, щоб ваші діти були хворі й нещасні.

Але я також тоді дуже мало розумів слова лікаря, і через тиждень я вже був одружений (1855 рік).

Після вінчання ми, тобто мої старші брати і я зібралися в окрему кімнату на запрошення твого діда і мого тестя, і тут мені довелося бути свідком чогось, що дуже погано вплинуло на моє здоров’я і змусило мене злягти на деякий час. Справа в тому, що частина грошей з обіцяного приданого була видана для мене моїй  матері ще до вінчання, а інші повинні були бути отримані відразу після весілля. І ось тепер мій тесть заявляє, що він цих грошей не має і не може дати. Справи його йдуть все гірше і гірше, і він просить мене не сердитися і погодитися замість цих грошей залишатися у нього на повному утриманні, скільки мені заманеться. У нього ж тільки одне дитя, якщо не брати до уваги іншу вже заміжню доньку, яка страждає на невиліковну хворобу… І старий заплакав… Не можу тобі передати моїх почуттів”, – говорив мені батько.

Побачивши старого в сльозах з одного боку і моїх братів з іншого, які вважали своїм обов’язком захищати мої інтереси, я вийшов з кімнати і кров пішла через горло… Так відсвяткували наше весілля…”

Дідусь стримав своє слово і залишив у себе свою доньку і зятя, яким він і бабуся дуже пишалися, адже він цілими днями вивчав Святу Тору в синагозі. Батько щиро прив’язався до цих добрих, безтурботних, прекрасних людей, які не зважали ні на які біди. І так минуло 12 років спільного життя батьків з дідусем і бабусею – раніше навіть в одному будинку, а потім вже окремо, але в тому ж місті Сквирі. За цей час народився мій брат Агад Га-ам (Ушер) і 6 років згодом моя старша сестра Ханна. Їх в дитинстві по’єднувала тісна дружба і наша мама, бувало, розповідала, що Ушер, якому було років 10, повернувшись одного разу ввечері зі свого хедера, раптом помітив, що волосся маленької Ханни загоряються від свічки, що стояла поруч. Не роздумуючи ні хвилини, він кинувся до неї і почав своїми руками гасити пасма її чорного волосся, не думаючи про те, що може обпалити собі руки. З розповідей батька я знаю, що між братом і сестрою було ще двоє дітей – син і дочка, які обоє померли в перші роки свого життя. Між іншим, коли наш батько мені розповідав про цих дітей і їх передчасну смерть, мене вразило, що після стількох десятків років в ньому ще було таке жваве почуття ніжності і любові до цих дітей, які так рано загинули.

– Я бачу це, як ніби це було тільки недавно, – розповідав він мені. – Дівчинці було 3 роки. Вона застудилася і у неї трапилась якась жахлива хвороба в горлі, і ось, коли вже стало зовсім погано, покликали фельдшера (в ті часи зверталися за медичною допомогою насамперед і найчастіше – до фельдшерів), який посадив її на стіл і почав щось проробляти над нею… А вона так жалібно дивилася на мене, свого батька, який не міг дивитися на цей милий, безпорадній погляд…

Він довго не міг заспокоїтися після цієї смерті і ніяк не міг зрозуміти, як мама вже через деякий час знову увійшла в звичний ритм життя і могла іноді весело сміятися як раніше. На виправдання своєї мами я повинна тут додати, що не дивлячись на всю свою життєрадісність, яка не давала їй надовго поринати в сумний настрій, вона не була поганою матір’ю. Навпаки, вона була сама ніжність і любов щодо дітей, не тільки своїх, але й чужих. Як тепер пам’ятаю, що згодом, коли ми жили вже в Одесі, вона не могла пройти байдужою повз дітей на вулиці, які билися або плачуть. У таких випадках вона завжди зупинялася, розмовляла з ними, мирила їх і в кінці кінців вела всю компанію в кондитерську, де пригощала їх тістечками. Пам’ятаю, як одного разу вона помітила, що один з наших частих гостей в Одесі, близький приятель брата Ушера, з сумом сидить за нашим чайним столом, вона мимоволі довідалася про причини його горя. Виявилося, що він отримав лист від своєї маленької доньки, яка жила в провінції у своєї матері – мати її померла, – зі скаргою, що вона не може взяти участь у святі у своєї подруги, бо у неї немає святкової сукні. Справи її батька, який згодом розбагатів в Америці, були тоді дуже погані і він не міг нічим їй в цьому допомогти. На наступний день, без відома її батька, була відправлена цій дівчинці моєю мамою одна з найбільш нарядних моїх суконь, до якої були додані під колір туфельки, панчішки і шапочка. Через багато років я зустріла в Європі цю саму дівчинку, але вже дорослу красиву дівчину, вона все ще не могла забути ту радість, яку вона пережила в дитинстві, коли раптом в день свята вийшло все те, про що вона мріяла і що їй здавалося недосяжним щастям.

Як проходили роки раннього дитинства Агад Га-ама в місті Сквира? Як видно з його спогадів, вони не відрізнялися від життя всіх єврейських дітей того часу, незалежно від матеріального або суспільного становища їх батьків. Це життя проходило не в іграх на лоні природи або в просторих класах за навчанням, як тепер, а в задушливих хедерах, де, починаючи з раннього віку, діти вивчали священні книги з ранку до пізнього вечора. Між тим, йшли роки і батько наш зміцнів, покинув синагогу і талмуд і взявся за комерційні справи, щоб прогодувати себе і свою сім’ю. Йому дуже щастило і завдяки вдачі та енергії він через якихось 13 років після одруження став самостійним чоловіком і до того часу орендував у графів Ржевуських велике село в Київській губернії під назвою Гопчиця, куди і переїхав у 1868 році зі своєю сім’єю – з дружиною і двома дітьми, з яких старшому, Ушеру (Агад Га-аму) було 12 років, а молодшій Ханні – 6 років.

Переїзд нашої родини викликав бурхливі протести з боку матері. Їй було страшно розлучатися з містом, де почалося її життя, де протікало її веселе, безтурботне дитинство, де жили її батьки, друзі, родичі. Страшним  видавалося їй життя в покинутому селі, далеко від усього дорогого. Та й батькам не хотілося розлучатися з єдиною дочкою. Друга дочка була одружена з рабином Скоморовським і жила в Житомирі. Але батько був непохитний. Перш ніж взятися за цю нову і ризиковану для нього справу – він повинен був вкласти в неї все своє майно, придбане протягом багатьох років – поїхати в Сейдегор’є, місце проживання відомого раббі, якому наш батько вірив всією душею, щоб з ним порадитися. І ось цей раббі – вже дуже старий, який славився своїм розумом і вдалими порадами – навіть “наказав” йому не упускати цієї щасливої нагоди і відразу виїхати туди самому і перевезти свою родину.

Старий раббі побачив у молодому чоловікові силу волі, енергію і зрозумів, що йому потрібна ширша діяльність, ніж це було можливо в глухому єврейському містечку. І таким чином наша родина опинилася в цьому українському селі, де мій брат Агад Га-ам провів 18 років свого життя, і де наш батько, який провів декілька років у синагозі за вивченням Талмуду і інших священних єврейських книг, з жителя маленького містечка раптом перетворився на поміщика і хлібороба.

Далі буде…