Наразі в Гопчиці мало хто знає, що в нашому селі майже два десятиліття жив і навчався відомий єврейський письменник-публіцист і філософ Ушер Ісаєвич Гінцберг (Агад Га-ам).

У 1868 році батьки Ушера – Ісая Гінцберг і Голда Зозовська – переїхали в Гопчицький маєток, який вони орендували у графа Pжевуського.

Ісая Гінцберг походив з відомого єврейського роду з Погребищ, а Голда Зозовська – зі Сквири. Родина прожила в Гопчиці 18 років, у 1886 році вони вимушені були переїхати до Одеси внаслідок царського указу, що забороняв євреям орендувати землю.

У 1889 році було опубліковано першу статтю Ушера під ім’ям Агад Га-ам (івр. ‏אַחַד הָעָם‏‎, букв. “один з народу”, який став його постійним псевдонімом).

Публікуємо спогади сестри Агад Га-ама доктора Естер Гінцберг-Шимкіної про дитячі роки в селі Гопчиця.

Продовження

Глава 7

16 лютого 1941 р. Так проходили роки в цьому селі, де мій брат Агад-Гаам провів багато років свого дитинства і юності. Пригадую ще один епізод – весілля нашої старшої сестри Ханни. Як я вже раніше говорила, вона була нашою єдиною сестрою і на років 6 була молодшою за брата. Я її пам’ятаю добре вже набагато пізніше, коли ми жили в Одесі. Вона була дуже хороша собою. Трохи вище середнього зросту з дуже маленькими ногами і руками, прекрасної і ніжної статури, з білим матовим обличчям, освітленим великими темно-карими очима, з високим чолом, обрамленим чорними кучерями волосся. Вона також була дуже розумна і освічена і говорила на декількох іноземних мовах. Але ця освіта далась їй не систематичним, нормальним шляхом. Адже ми жили в селі, в “глушині”, а вона черпала свої знання випадково з тих книг, які були в нашій величезній бібліотеці. Серед цих книг було також чимало белетристики і наша сестра читала їх дні і ночі. І життя стало їй відоме тільки черех ці романи.

Коли їй виповнилося років 16-17, їй почали шукати женихів. Після довгих пошуків зупинилися на одній багатій родині з Лемберга (Львова). Я кажу “сім’ї”, тому що головну роль відігравав не тільки наречений, але “ім’я” сім’ї, становище, багатство. Сестра сама була небідна наречена і отримала багато грошей в придане. Ось деякі подробиці цього весілля, яке, очевидно, вразило мою дитячу уяву. Пам’ятаю, що будинок і флігель наповнилися людьми і що гості багато днів безперервно були у нас. Всі частування були замовлені в Бердичеві і привозилися звідти. Особливо запам’яталася мені велика піраміда, ймовірно з цукру, шоколаду та різнокольорових кремів. Пам’ятаю також, що всі чоловіки з боку нареченого, очевидно, з дуже релігійних родин, були одягнені в довгі каптани з хутряними шапками (штреймлех), а дами при цьому в модних сукнях.

Недовго тривало спільне життя моєї сестри з її молодим чоловіком. Її світогляд, який вона отримала з романів, її романтичний характер, очевидно зовсім не клеївся з реальним життям. Через три місяці після цього шикарного весілля (яке обійшлося, як говорив мені потім батько, в декілька тисяч рублів), наречений поїхав один назад у Лемберг, без своєї дружини. Через пару місяців він надіслав розлучення на вимогу нашої сестри, причому все грошове придане було віддано як відплата за завдані неприємності.

Як поставився наш брат Агад-Гаам до розлучення сестри? Цілком схвалив його, не заперечуючи проти нареченого. “Але, – казав він, – сестрі тільки 17 років, вона ще дуже молода, зовсім не знає життя і відразу має потрапити в фанатично-релігійне середовище на все життя”. Чи був він правий? Хто знає? Можливо, якби наша сестра Ханна, якій було всього 17 років, поїхала б зі своїм чоловіком у Лемберг, вона б освоїлася з середовищем, залишилася б там і їй не довелося б пройти той важкий життєвий шлях, який довів її, самотню, до хвороби і смерті в країні більшовиків (1921 р.). Але ще до того, як наша сестра Ханна вийшла заміж, відіграли весілля мого брата Ушера. Йому було 13 років, коли почали шукати для нього відповідну наречену. Пропонували дуже багато, з них зупинилися на двох: одна – дочка дуже багатих батьків з великим приданим; інша – сирота, без приданого, бідна, але з дуже “знатної” єврейської сім’ї – дочка великого єврейського вченого, раббі Мордхе Залмана Шнеєрсона, онука раббі Менахем-Менделя з Любавіча і раббі Ісроеля з Черкас. Вибір припав на другу наречену з таким знаменитим родоводом. Грошей не потрібно було, у наших батьків було достатньо грошей.

Наш брат в своїх “Спогадах” про своє одруження пише, що батьки знайшли йому наречену з великим “іхесом”, але нікого не послали, щоб подивитися, чи не кульгава і не сліпа вона. Але, очевидно, він не знав того, що розповідав мені потім батько. На “смотрини” нареченої послали “Довгого Берла”, як його називали через високий зріст. Він був службовцем у батька і дуже довіреною особою. Коли він повернувся з Велижа – міста, в якому жив раббі Залмансон – дідусь нареченої, і де її виховували – їй було тоді 13 років – після передчасної смерті свого батька, раббі Залмана Шнеєрсона, який помер в Житомирі (він заразився холерою, доглядаючи за холерними хворими), він розповів наступне: його дуже добре прийняли, привели дівчину років 17, кузину нареченої, дуже красиву, і запитали, чи подобається вона йому. На його задовільну відповідь йому заявили: “Ну так от, наречена ще гарніша, але прийти не може, – застудилася і лежить хвора“. Так що дійсно мав рацію брат Ушер, кажучи, що його наречену побачили вперше, коли приїхали в Велиж вінчатися, 3 роки після того, як він вже був нареченим. Після вінчання мій брат Ушер зі своєю молодою дружиною Ревекою оселився в будинку моїх батьків, де їм дали три кімнати.

Йому було 16 років і 10 місяців, коли його повінчали з Ревекою Шнеєрсон, яка була на 5-6 місяців молодшою за нього. Коли я тепер намагаюся відновити в своїй пам’яті образ невістки того часу, коли вона жила у нас в селі, мені вона пригадується маленькою, повною жінкою, брюнеткою, з красивими темними очима, невеликим рівним носом і густими чорними смугами. Моя мати розповідала потім, що коли невістка приїхала до нас в будинок, вона була обурена недостатньою, на її думку, релігійністю у нас. Моя мати носила перуку, але з жіночого волосся; моя сестра, якій було тоді 10 років спала влітку в сорочці з короткими рукавами – і це здавалося молодій 16-річній дружині Ушера верхом вільнодумства. Волосся після заміжжя потрібно голити і носити перуку з кінського волосся, а одяг дівчинки мав бути зроблений так, щоб не було видно оголених рук. Але, очевидно, життя у нас, де при всій релігійності все ж були пом’якшення, сприяло тому, що вона з часом “цивілізувалась”. Згодом я пригадую її з власними завитими волоссям. Але коли до неї приїжджала в гості її старша сестра – висока, струнка жінка – дружина рабина з якогось міста в Галичині, то остання носила зачіску на голеній голові, зроблену з якихось темних шовкових подушечок, обшитих перлами і прикриту наполовину красивою хусточкою. Так, ймовірно, зачісувалися в їх хасидсько-рабинському середовищі заміжні жінки, і таку ж зачіску носила, можливо, Ревека в перший час її перебування в нашому будинку.

Що мені сказати про дружину брата в ті часи? Мої спогади так далеко не сягають. Я її пригадую, коли вона була вже матір’ю своєї старшої сестри, Леї-Двойри, теперішньої вдови Самуїла Певзнера, творця єврейського ішува, Гадад га-Кармеля і торгового центру в Хайфі. Пам’ятаю лише ранкову процесію, коли маленьку Лею носили з квартири брата в кімнати дідуся і бабусі. Спочатку відсилали прислугу закрити всі вікна і кватирки у всіх кімнатах наших батьків. Потім ще хтось йшов перевіряти, чи все закрито, і тільки після повної впевненості, що все закрито і що Леєчка не може застудитися, йшла годувальниця з Леєчкою на руках, а Ревека супроводжувала їх. Взагалі, боязнь застуди для її маленької доньки була хворобою невістки. Вже згодом, коли Леї було років 8, її взимку не випускали з кімнати і нас – мене і мою кузину Малку – які не боялися застуди і вільно в світлі, добрі дні бігали по саду, невістка задобрювала пряниками, щоб ми приходили грати з її донькою хоча б декілька годин.

Так минав час і, очевидно, наближався кінець оренди маєтку, адже почалися розмови, куди переїхати. Батькові, який дуже прив’язався до хліборобської справи, було важко розлучитися зі своєю діяльністю, і одна з його ідей була – вже в ті далекі часи – переїхати в Палестину, купити там багато землі і стати колоністом. Але Ушер поставив йому умову: не працювати в Палестині чужими руками, а перетворитися в справжню селянську родину і робити по можливості все своїми власними руками в країні своїх предків. Така умова була  не під силу нашому батькові, вже не дуже молодому. Але його повага до сина, який тоді ще не був Агад-Гаамом, була наскільки велика, що він не наважився піти проти його бажання і було прийнято рішення переїхати до Одеси. Цей переїзд відбувся для нас на самому початку 1886 року, а для брата на декілька місяців пізніше – в червні 1886 року. У своїх “Спогадах” брат пише: “12-річним хлопчиком прийшов я в село і 30-річним чоловіком, власником дружини і дітей я вийшов звідти; прийшов я з ніжною душею і серцем, повним надії, а вийшов з відчаєм у душі і з розбитим серцем“.

Я думаю, що ці почуття можна частково пояснити двома словами: “Батьки і діти”. Занадто велика була різниця в світогляді і почуттях наших батьків. Батьків – представників єврейсько-хасидського світу, – який вже починав відживти свій вік, з його обрядами, звичаями. І синів, які прагнули до світла з цієї, не позбавленої відомої поезії “пітьми”.

2 червня 1886 року брат Ушер оселився зі своєю сім’єю, дружиною Ревекою і двома дочками – Леєю і Рахіль (сина Соломона ще тоді не було) окремо від нас в Одесі, місті, яке тоді було центром нового єврейського національного життя. Тут в 1889 році після появи в “Хамеліц” його першої статті “Зе ло хадерех” (“Не тим шляхом”) за підписом “Агад Гаам”, невідомий нікому Ушер Ісаєвич Гінцберг з Гопчиці перетворився в Агад-Гаама – для всього єврейського народу . І хто знає? Можливо, 18 років життя в селі, серед природи, на українській землі народили в його душі і в думках ідею відродження його власного єврейського народу, на єврейській землі своїх предків у Палестині – в Ерєц Ісраель.

Березень 1941 року. Тут я закінчую свої спогади про село Гопчицю, де Агад-Гаам провів 18 років свого життя.