19 липня 1941 року – з цієї дати розпочалась одна із найтрагічніших сторінок в історії села Гопчиця під час Другої світової війни. В цей день німецькі війська захопили наше село.

Проводячи музейні дослідження, гортаю сторінки спогадів та свідчення очевидців тих кривавих подій, які відбувались на території нашого села та всього району 80 років тому. Думаю, що вони не залишать байдужими жодну людину.

А тому у цій розповіді викладу факти і наведу дослівно розповіді тодішніх мешканців нашого села, з величезною надією на те, що подібного не повториться ніколи.

Із спогадів Івана Васильовича Скарбовійчука, учасника війни, директора Гопчицького краєзнавчого музею з 1995 по 2014 роки:

– У другій половині дня 22 червня 1941 року по всіх селах району пройшли мітинги наших людей, де було оголошено воєнний стан, де вперше прозвучав заклик: “Все для фронту, все для перемоги! Смерть німецьким окупантам!”

У Гопчиці 23 червня 1941 року було оголошено загальну мобілізацію чоловіків призовного віку до діючої армії. Колони призваних на військову службу резервістів формувалися в Погребищенському райвійськоматі і направлялися пішим ходом на Захід, щоб поповнити ті військові частини, до яких вони були приписані згідно мобілізаційних планів.

Тоді з Гопчиці пішли на фронт понад 600 чоловік. Поки колони мобілізованих (ще не солдат, без військової форми, без зброї) формувалися, поки йшли пішки, то здебільшого своїх військових частин на місці постійного розташування вже не знаходили. Вони прийняли перші бої з фашистами, були розпорошені або відступали, або були розбиті в перших боях. Тому колони призовників приєднувались до відступаючих військових частин, часто-густо потрапляли під прямий вогонь німецьких танків, артилерії, піхоти. В багатьох місцях була паніка, беспорядок, змішування окремих військових частин, командири втратили управління військами. І лише окремі військові з’єднання, окремі полки, батальйони, роти змогли вчинити організований опір німецьким військам, що навально йшли в глибину нашої території.

Німці в більшості військових операцій не зустрічали опору, вони вільно пересувались на Схід вздовж основних магістралей (доріг). Німецькі війська захопили Гопчицю 19 липня 1941 року, через 27 днів після початку німецько-радянської війни.

9 липня 1941 року німецькі танки вже були в Бердичеві. Щоб відбити цю навалу, радянське командування направило з Південного фронту 16-тий механізований корпус до Бердичева. Радянські танки з півдня йшли через Погребище, Гопчицю, полем поза Старостинці на Ружин і далі. Броньовані машини з певних причин виходили з ладу, ремонтувати часу не було, а тому солдати просто залишали танки і бронемашини, часто спалювали їх. На території Погребища таких машин залишилося майже 20 штук. Стояв танк КВ (Клим Ворошилов) біля ставка по вулиці Комуністичній (тепер Вишнева), ще один КВ залишався біля річки Рось. У Гопчиці танк БТ-7 залишався біля теперішнього цегельного заводу, ще один – в ярку біля залізничної будки “Ліпінського”, танк Т-34 згорів на дорозі від Ліпінського до Старостинець (тепер тієї дороги немає, її заорали).

Ще 4 бронетранспортери були покинуті на шляху із Старостинець до Зарудинець. Всі ці покинуті “залізяки” простояли на своїх місцях всі роки німецької окупації. Німці її не займали, їх порізали на металобрухт трофейні команди в 1945 році.

За такої організації наступу танкових частин на Бердичів про успішні бойові дії годі було думати. Через 10 днів з боку Зарудинець і Ружина в’їхали в Старостинці, Гопчицю німецькі танки, автомашини з піхотою, мотоциклісти.

Коли німецьке військо входило з боку Зарудинець в Старостинці, то відбулась бойова сутичка: якась радянська артилерійська частина рухалась з Ширмівки на Погребище. Артилеристи запинили гармати на дорозі біля Ліщинецького лісу і обстріляли німців у Старостинцях. Вони випустили понад 100 снарядів. З мирних громадян ніхто лиха не зазнав, а 4-х німців було вбито.

У той же день (мабуть, це було 19 липня) біля млина, що біля села Іваньки, з’явилися німецькі мотоциклісти. Вони не змогли знайти на своїй карті нашу вулицю Чалово, але й не знали, куди подівся хутір Багачів. (Чалово було заселено на панській землі в 1920 році, а хутір Багачів знесений в 1939 році).

Наступного дня вулицею Чалово пройшлися німецькі солдати, які помітили під Гопчицьким лісом наших солдатів, швидко від’їхали і через годину німецькі гармати почали обстрілювати Гопчицький ліс. Стріляли від залізничної станції Староустенці, десь від 11 години до самого вечора.

Наступного дня, коли все закінчилося, ми, хлопчаки, бігали в ліс, поза ліс. Майже весь Гопчицький ліс був переораний артилерійськими снарядами, жито за лісом сильно потовчене солдатськими чобітьми; на узліссі (з боку південної сторони лісу) ми знайшли могилки трьох загиблих солдатів, на дорозі до Погребища (нижче теперішнього хімскладу) – ще дві могили. На околиці Погребища (на Китлярці були невеликі бої).

Розповідали (цього я не бачив), що якийсь сміливий радянський солдат засів з кулеметом біля хат (вул. Кравченка, колись казали “Варшова”) і розстріляв німецьку колону, що підходила до міста з боку Ширмівки. Крім того, ту місцевість (Китлярка і поле навколо) обстрілювала наша батарея від станції Погребище. В тому місці з’явилось 14 німецьких хрестів з берези: зверху – німецькі каски. Після війни те місце занехаяли.

На станції Рось в 1934-1936 роках була побудована воєнна база паливно-мастильних матеріалів. Будували її військові, була сильна охорона з озброєних солдатів. Коли наші війська відходили, то підірвати базу чомусь не змогли. Німці в’їхали на станцію Рось на дрезинах, захопили базу. При цьому було вбито кілька наших солдат з охорони. Наші військові командири спохопилися, виявили, що база з пальним залишилася неушкодженою і артилерійським обстрілом вирішили знищити базу.

Снаряди падали навколо ст. Рось, по вулиці Капуштеринці (тепер вулиця Рось). Два снаряди потрапили в приміщення залізничного вокзалу, а база залишилася цілою, так і прослужила німцям до 1944 року.

А на станції Заруденці таку базу запалили, кілька днів дим валував в півнеба. Сьогодні паливної бази на Росі немає. Вона обслуговувала наші війська до війни, працювала на німців в роки окупації, служила головною базою Погребищенського району аж до 1991 року. Державі вона виявилась непотрібною, її знищили, як і саму станцію Рось.

Ще один спогад тих днів. Десь через два тижні після початку війни якась військова частина на автомашинах з боку Новофастова, через ст. Рось, через село Гопчицю, по дорозі що діє сьогодні попід тракторний стан, в’їхали в Гопчицький ліс. Деякі солдати були легко поранені, на них були марлеві пов’язки. По периметру узлісся були виставлені охоронці. Нас в ліс не пускали, але солдати групами заходили на нашу вулицю Чалово.

Про війну ніхто не сказав жодного слова, але видно було, що в боях солдати побували. Днів через 5-6 всі вони зненацька, вночі, поспіхом зникли, залишили багато різного військового майна, були навіть гвинтівки і багато патронів, 4 автомобілі.

Для нас, хлопчаків, гвинтівки з патронами були найбільшою втіхою, стріляли скільки хотіли.

19 липня по дорозі з Старостинець в’їхали німецькі війська. Люди по-різному сприйняли цю подію. Знайшлися і такі, які з поспіхом винесли на вулицю (біля теперішнього пам’ятника загиблим радянським воїнам) кухонного стола, зустріли окупантів з хлібом-сіллю.

З’явився колишній житель села Степан Храбан, який після Жовтневої революції 1917 року, в роки громадянської війни боровся проти радянської влади, а пізніше, коли влада зміцнилася, втік з села в невідомому напрямку.

З приходом німців він був призначений старостою села. Це був незмінний староста на весь час окупаційної влади. Він вірою і правдою служив німцям, відправив до Німеччини понад 60 хлопців і дівчат, відібрав і відправив туди ж багато людських корів, свиней, коней та іншої живності.

Своїх родичів, кумів, добрих знайомих підтримував, а чужим, особливо збіднілим, пощади не давав. Наприкінці 1943 року вигнали німців, пропав з ними і староста Степан Храбан.

Гопчицькі дівчата-остарбайтери, яких влітку 1942 року забрали з села на роботи в Німеччину, повернулись вони назад у 1945 році. Фото було зроблено на заводі у липні 1943 року в місті Райхенбах неподалік Дрездена. Верхній ряд зліва: 2 – Аня “Верба”, 5 – Марія “Шпачиха”, 8 – Ольга Білоконь “Балалайка”. Середній ряд: 4 – Федося Трегубець “Хомиха”. Нижній ряд: 1 – Марія Бурлаченко “Вітриха”, 3 – Явдоха Ониськівна Білоконь “Пиріжиха”, 4 – Степанина Явдокимівна Саліженко.
Гопчицькі дівчата-остарбайтери, яких влітку 1942 року забрали з села на роботи в Німеччину, повернулись вони назад у 1945 році. Фото було зроблено на мануфактурі у липні 1943 року в місті Райхенбах неподалік Дрездена. Верхній ряд: 2 – “Московська”, 3 – Федора “Махимкука”, 4 – Ольга Білоконь “Балалайка”, 5 – Аня “Верба”, 6 – Федося Трегубець “Хомиха”, 7 – Марія Бурлаченко “Вітриха”, Середній ряд: 3 – Ольга Парфенюк “Термериха”, 4 – Степанина Явдокимівна Саліженко. Нижній ряд: 4 – Марія “Шпачиха”, 5 – Явдоха Ониськівна Білоконь “Пиріжиха”.

Основна частина людей в селі принишкла, притаїлася в надії якось пережити лиху годину; окупаційна влада зберегла радянську систему, колгоспи стали називатись “громадськими господарствами”. Люди змушені були тоді працювати без будь-якої оплати. Це тоді наші люди поступово привчилися красти потроху все, що погано охороняється, що “погано лежить”.

Постійні грабунки селянських господарств на користь окупантів, постійні “лови” молоді для відправки на каторжні роботи в Німеччину, силові розправи над незадоволеними аж до розстрілів людей – такими були умови життя в селі.

У роки окупації села Гопчиці сформувалася група партизан-підпільників, які займалися організацією і здійсненням диверсій на залізниці, розвідувальною роботою, достовірним інформуванням населення про події на фронті. До цієї групи входили:

С. Судаков – командир групи “оточенців”, жителі села І. Ковганич, К. Скрипник, Т. Завалідер, І. Скрипник, Т. Науменко, Г. Москальчук, О. Бабієнко, К. Бабієнко, М. Науменко, М. Скрипник, Г. Ковганич, Л. Коваленко, І. Лавринчук, М. Загинайло, С. Луценко, І. Підгірний, Г. Динська.

На той час в селі діяла підпільна група Погребищенського центру. Керівником центру був Андрій Степанович Павліченко, який до війни працював нарсуддею району. Гопчицьку групу очолив Олександр Макарович Лавренчук, який до війни працював зав.сектором Житомирського обкому партії. Діяльність підпільної групи була побудована за принципом трійок. Тобто про діяльність однієї групи, її склад не знала інша. Спілкувалися між собою тільки після того, як називали пароль: “Рось виходить з берегів”, але викрив їх провокатор, в минулому офіцер з “оточенців”, родом із Росії, тут він одружився, взяв прізвище дружини Кравченко і пішов служити у поліцію.

Підпільники попросили у нього дістати радіоприймач, після того він їх і видав фашистам.

Найактивнішими учасниками були: Трохим Мусійович Кириченко, Пилип Іванович Бабієнко. 13 січня 1943 року їх заарештувало гестапо та були доставлені в табір військовополонених “Шталаг” №358Н м. Козятина, де їх жорстоко катували. Довгий час нічого не було відомо про їх подальшу долю.

І тільки у 2018 році, проводячи пошукову роботу, ми встановили, що вони були розстріляні і захоронені в братській могилі №3 на території Талимонівського яру міста Козятин.

Це засвідчено актом комісії по ексгумації могил від 13 квітня 1945 року та 30 березня 1946 року.

Кілька років поспіль у дні партизанської слави ми вшановували пам’ять наших героїв на місці їх загибелі.

У районі також діяла підпільно-диверсійна група.

Із спогадів Іллі Антоновича Скрипника – учасника підпільної-диверсійної групи, автора роману “Потрясение”: 

– Перед групою завжди поставало питання зброї. Її будь-якою ціною потрібно було добувати, де тільки можна. Німецькі вояки тремтіли то в одному, то в другому місці, їх роззброювали, знімали уніформу. Так сталося з гауптманом, що їхав з станції Ржевуська в Погребище. Все віддати його примусили Копецький, Садик та Семчук. Пробиралися патріоти з цією метою і в будинки поліцаїв.

Щоб зняти гвинтівки та патрони, підпільники якось вскочили на ходу у вагон фашистського поїзда. Знищивши вартового, почали скидати ящики. А коли операція була закінчена, Копецький розпорядився, щоб хлопці чимскоріш залишили вагон.

– А ти? – Сьомак до нього.

Дмитро заспокійливо підняв руку:

– Не хвилюйтесь, підпалю ешелон і наздожену вас.

На підйомі підпільники непомітно зіскочили на землю. З яким нетерпінням вони чекали свого ватажка! Він з’явився чорний, весь у кіптяві.

– Підпалив?

– Все зробив, як слід, – відповів Дмитро.

Наступного дня Садик передав усі подробиці пожежі. 

– Згорів майже весь состав. Кількох гітлерівців буде судити військовий суд, мовляв, не догледіли, не вберегли…

…Над широким плесом річки Рось сходив місяць. Тихо шумів очерет. Десь далеко гула молотарка.

– В Гопчиці, – пояснив Копецькому Дем’ян Сьомак, у урочищі “Дубина”.

– Завтра треба знищити і молотарку, і трактор, – сказав Дмитро. – Не дати можливості фашистам годувати нашим хлібом свою армію.

…На току було кілька жінок, ремигали воли в ярмі.

– Саме сходяться, – шепнув Ілля Скрипник, вичікуючи команди за хвилину-другу запустять трактор.

– Не запустять, – мовив Копецький. Він не спускав очей зі старости, що ходив неподалік від молотарки. І коли той опинився біля скирти, вмить піднявся з землі.

– Ні слова з вуст, – наказав суворо. – Довкола току скрізь наші люди не втечете. Беріть відро, обливайте соляркою трактор, молотарку і підпалюйте.

Староста брів не своїми ногами. Зробив так, як звеліли підпільники. Над током вибухнуло полум’я, охопило і машини, і скирти…

Про відважних патріотів поширювались легенди. Їх приклад запалював не подвиг інших погребищан.

Копецький і його товариші діяли безстрашно. Знищували пости поліції, друкували повідомлення Радінформбюро, які приймали по радіо, розповсюджували листівки.

У жовтні 1943 року на територію району закидається парашутний десант. Розвідник капітан І. П. Нечипоренко і радистка З. У. Сиротинська проживають у помешканні жительки нашого села Горпини Динської. Конспіруючись, вони працюють на Погребищанського цукровому заводі, в той же час збирають, інформують та передають розвіддані про кількість німецьких військ на території нашого та сусідніх районів, рух ешелонів з живою силою та технікою через ст. Рось. 

Уся ця інформація відправляється у штаб армії ІІ Українського фронту, а звідти надходили вказівки, як діяти в подальшому партизанам та підпільникам.

У фондах музею зберігається ксерокопія довідки, яка видана Гопчицькою сільською радою 09.07.1945 року, де сказано, що 26 листопада 1943 року о 9 годині вечора, партизани з загону Молчанюка убили трьох німців, котрі працювали в німецькій радіостанції (так зазначено в документі). За цими кількома рядками довідки, насправді криється велика трагедія, що трапилася в нашому селі після того…

Ветерани Другої світової війни зустрічають бойовий прапор 318 полку, який звільнив Гопчицю в кінці 1943 року, фото зроблене в липні 1984 року

Із свідчень очевидців тих подій, зібраних краєзнавчим дослідником історії нашого краю Дмитром Олександровичем Саліженком:

– Наступного дня в село прибуває каральний загін із німців та поліцаїв і вони не щадять нікого. Розстрілюють на місці кількох чоловіків та жінок, решту забирають як заручників, яких тримають спочатку у школі, де розміщувався німецький штаб, потім – у старому клубі. Згодом колону цих людей німці з собаками ведуть до приміщення ст. Рось.

На світанку їх розстрілюють у полі за станцією Рось. Загинуло більше двадцяти наших, ні в чому не винних, односельчан. Вижити вдалося трьом: В. Д. Іванову, який втік у болота урочища Тицьке, а згодом – на Сторожин, К. Т. Блосі, впав раніше і кулі не зачепили, а втік, коли німці погнались за Івановим, і Д. М. Братківському: куля пройшла зі спини навиліт, але він вижив.

Було спалено 19 помешкань жителів села, які були на замку. Наприкінці 1943 року село звільняють від окупантів.

Жителі Гопчиці відразу після закінчення Другої світової війни

Із спогадів Кузьми Даниловича Скрипника – учасника партизанського руху, ветерана Другої світової:

Перед групою було поставлено питання про збереження хліба, посівного матеріалу та інших цінностей, що можуть бути знищені німцями при відступі. Я дав вказівку Скрипнику Ф., завгоспу та комірнику Арсенюку Ф., щоб хліб з комори “Нового життя” був розданий під схоронну розписку колгоспникам. Не погодився виконати мого розпорядження завгосп та комірник колгоспу ім.Молотова. Там прийшлось поставити таємно патрулі, які відповідали за охорону посівного матеріалу. Також було поставлено патруль до хлібних складів на станції Рось, щоб німцям не вдалося спалити хліб при відступі.

У ніч на 30-те грудня 1943 року у мене у хаті мала відбутися нарада, на яку мали прибути командир з’єднання Шуляк Ф.О., командир десантної групи, капітан Нечипоренко Іван, командир взводу Судаков С.М., Молчанюк Іван, командир взводу та інші. Нарада не відбулася. Події на фронті розвивались так швидко, що випередили наші сподівання.

В ніч на 30-те я з групою, підсиленою новачками-добровольцями, пішов на з’єднання з німецьким взводом Молчанюка Івана. Нашу передову ми зустріли на західній частині села Іваньки. Там віддали нашій передовій два ящики гвинтовочних патронів, ящик німецьких гранат і парокінні підводи, а самі взяли участь у похоронах капітана Івана Чоломбітка, який був смертельно поранений під час операції на радіостанції.

Зустріли з нашими військами 100 дивізії Новий 1944 рік. Першого січня начальник політвідділу 100 диізії провів нараду з партизанами, вказав ближчі завдання і було дано призначення на голів сільських рад у звільнених селах. Мене було призначено головою сільської ради села Гопчиці. Визвав бувшого старосту Храбана Ст. Забрав у нього ключі від сільради, столів та архівних документів. Провів перші організаційні збори у приміщенні школи. На зборах були завгоспи, бригадири, завгалузями, партизанська група. Пізніше за рішенням оргкомітету райкому партії на чолі з Судаковим С.М. мене було призначено директором Гопчицької школи, а сільраду передав Ковганичу І.П.

Люди пережили роки страшного лихоліття. Настали будні відбудови, хоча і важкої, але мирної праці.

Але тривога не полишає чи не кожного з нас тому, що, на превеликий жаль, у деяких випадках історія має тенденцію повторюватись…

Автор: Михайло Петренко, директор музею історії села Гопчиця