У період Першої світової війни село залишилося майже без чоловіків, господарства, особливо найбідніших, сильно занепадали.

У кінці листопада 1918 біля Гопчиці відбувся бій між петлюрівцями і гайдамаками, після відступу гайдамаків та німців, які охороняли Погребищенський цукрозавод, у селі лишилися петлюрівці.

У кінці лютого 1919 року в село увійшли більшовики. У цей час було створено комітет бідноти, який очолив Й. Прилуцький, головою сільради обирають М. Кириченка, який повернувся з еміграції із США.

У червні 1920 року Гопчицю займають білополяки. Однієї червневої ночі між ними та більшовиками відбувся рукопашний бій, внаслідок сутички 13 більшовиків загинуло, їх поховано на Гопчицькому цвинтарі (братську могилу було впорядковано у 1985 році).

Саме про ці події Польсько-радянської війни, ймовірно, пише у спогадах (“Пройдённый путь”) маршал Радянського Союзу Семен Будьонний:

(мова оригіналу) “На фронте 11-й кавалерийской дивизии (11К.Д. була у складі Першої кінної армії Будьонного) события развивались довольно успешно. Начдив Ф. М. Морозов решил не ввязываться в бой за Дзюньков. Оставив для демонстративных атак с фронта 66-й кавполк, главные силы дивизии, поддерживаемые артиллерией и бронеавтомобилями, он двинул севернее, в обход этого узла сопротивления. Дивизия легко смяла роту противника в деревне Быстрик и устремилась на Новофастов, где разгромила еще два батальона пехоты. Затем, резко повернув на юг, она вышла к реке Сомец в район Старостинцы — Гопчица и начала охватывать с северо-запада крупный узел сопротивления неприятеля Погребище. Первая полоса обороны белополяков оказалась прорванной, под угрозой находилась уже и вторая.

Однако польское командование сумело перебросить сюда войска и создало для борьбы с 11-й кавдивизией ударную группу генерала Савицкого. Ночью она вытеснила из Старостинцев, а затем окружила 62-й полк и два эскадрона 65-го. После напряженного боя наши подразделения вырвались из окружения. Все же не выдержав давления превосходящих сил на оба фланга, дивизия начала отходить. К сожалению, хорошо начатое наступление не было поддержано 4-й дивизией”.

В 1920-х роках на території Погребищенського району діяв загін повстанців на чолі з отаманом Іваном Трейком, які боролись проти більшовиків та білогвардійців. В Гопчиці був “особий отряд” полковника Трейка. Більше про гопчицький загін повстанців читайте в матеріалі.

На світлинах уродженці Гопчиці: Лавренчук Іван Оксентієвич, 1891 р.н., Братковський Кіндрат Онисимович, 1894 р.н., Храбан Степан Тимофійович, 1895 р.н, Скрипник Никифор Кирилович, 1898 р.н., Москальчук Данило Антонович, 1898 р.н. Ще один учасник цієї справи Білогубець Степан Євгенович, 1894 р.н., його світлини поки що не знайдено, як і світлини самого отамана Івана Трейка.

В січні 1929 року учасники загону Івана Трейка з Гопчиці були заарештовані, а з 6 лютого 1929 року знаходилися під вартою і слідством в Бердичівському Допрі. Особливим судовим засіданням Колегії ОГПУ від 3 червня 1929 року було ухвалено Івана Лавренчука та Никифора Скрипника розстріляти, Данила Москальчука приговорити до вищої міри покарання з заміною на ув’язнення в концтаборі терміном на 10 років, Кіндрата Братковського та Степана Храбана ув’язнити в концтабір терміном на десять років.

Братковський Кіндрат Онисимович на засланні

Іван Демидович Трейко (народився 16 квітня 1898року в Старостинцях) – військовий діяч, полковник УНР, повстанський отаман, генерал-хорунжий УПА. Іван Трейко – був другим із 9-ти генералів УПА, кому було присвоєно відповідне звання.

4 серпня 1921 року в околицях Богачева в Гопчиці відбувся бій, про це йдеться у рапорті командира охоронної сотні при штабі Північної повстанської групи Дієвої Армії УНР, сотника Івана Трейка.

О першій ночі 26 вересня 1937 року в місті Умані чекісти також розстріляли четверо повстанців Трейка з Гопчиці, які боролись проти більшовиків:

1. Динського Панаса Семеновича
2. Луценка Іларіона Захаровича
3. Луценка Ясона Пилиповича
4. Динського Платона Семеновича

Динський Панас Семенович – учасник повстанського загону Трейка з Гопчиці

Влітку 1932 року розпочався голод, за спогадами старожилів, він був лютий, через нестачу провізії в селі не залишилося ні котів, ні собак. Люди рятувалися на Погребищенському цукрозаводі та в заготзерні, що діяло на станції Рось.

0-02-05-26a36362ed9fa6510e587a3cd568838a26da4c748418154f27adb8fbf624fc21_full

10 січня 1939 року Погребищенський район вивели з Київської і включили до складу Вінницької області.

Звістка про початок Другої світової війни прийшла в Гопчицю 22 червня 1941 року, а вже 23 червня до Погребищенського райвійськкомату рушили колони військовозобов’язаних першої черги призову. За неповними даними, тоді було мобілізовано понад 600 жителів Гопчиці, 213 з них загинули на фронтах Другої світової. Їхні імена викарбовано на стелі поряд з пам’ятником у центрі населеного пункту.

19 липня 1941 року гітлерівці зайняли село, у приміщенні школи розмістили штаб, казарму і конюшню. Під час окупації селом керував німець на прізвище Шуман зі старостою Храбаном.

Наприкінці листопада 1943 року в селі сталася жахлива трагедія. Група партизанів із взводу Судакова спалили німецьку радіостанцію та вбили двох солдатів. Наступного дня в Гопчицю прибув каральний загін, до його складу, окрім есесівців, входили поліцаї, які виявляли особливу жорстокість: палили хати, арештовували всіх, хто потрапляв їм на очі, стріляли тих, хто намагався втекти. Наступного дня арештованих заручників вивели і 21 розстріляли за станцією Рось.

З часом на місці розстрілу, за ініціативи Дмитра Саліженка та при матеріальній підтримці голови колгоспу “Дружба” Олексія Лісового, було встановлено пам’ятний хрест, а на гранітній плиті було викарбовано імена безвинно убієнних односельчан.

0-02-05-3eb67f1012f9a8bc1437325884eff935eb4623c8544e7de780ba8b4fd9b95113_full

Звільнили Гопчицю від фашистів війська Першого Українського фронту 31 грудня 1943 року. За часи окупації місцеві господарства були повністю знищені. Після визволення села взялися до його відбудови, фактично всі роботи виконувалися жінками, підлітками, інвалідами та людьми похилого віку.