Доля відвела йому всього 22 роки життя. Та, незважаючи на юний вік, він устиг заявити про себе, як про зрілого самобутнього майстра, талановитого графіка. І хоч хоставив по собі кількісно невеликий творчий спадок, усі його роботи по-праву є надбанням вітчизняної культури. Мова про художника Леся Лозовського.

Місце творів Лозовського в історії української культури визначається дуже високо. У доповіді про її розвиток за 25 років – на ювілейному пленумі Спілки письменників України 8 січня 1943 року Павло Тичина сказав:

“Поряд із працями учених Багалія, Яворницького, Заболотного – нові дослідження молодих учених появились. Поряд з Нарбутом, Трохименком – Олександр Лозовський…”

Білокінь С. Другий після Нарбута, Україна, – 1989, №5, стор. 16

Лесь Лозовський (Олександр Кирилович Лозовський) народився 30 серпня (за старим стилем) 1900 року в Погребищенській волості. На превеликий жаль, не збереглися документи, які б конкретно вказували на місце народження митця. Відомо тільки, що батько його звався Кирило Микитович Лозовський і був селянином з містечка Погребища, мати – Олександра Іванівна Лозовська.

Дещо відомо про родичів художника. Про них у 1978 році писала українська фольклористка, педагог і краєзнавець Настя Андріанівна Присяжнюк: 

“Граф Ржевуцький Адам Адамович, власник Погребища, народження 1806 року, брав участь у Кримській війні 1854-1855 років. Був у нього не то денщик, не то фурман Лозовський Микита (дід Леся, – прим. авт.), здавна погребищенський. Роз’їжджав з графом всюди. Граф Ржевуцький мав великий військовий чин, і коли вони були в Севастополі, то графові треба було проїхати на коні перед фронтом на виду у супостата. То він побоявся, а Микита Лозовський був на нього схожий. То граф нарядив його у своє генеральське вбрання, й той проскакав перед військами російськими на виду у ворогів (або пан, або пропав). 

Граф Адам Ржевуцький одержав орден, а коли приїхали в Погребище, то подарував йому аж дві садиби, і був він у нього фурманом. Микита Лозовський мав дві дочки і сина…

Тепер у Погребищі є онука Марії Лозовської (тітки Лесевої) Женя Деркач, дочка Тереньки, й син Каєтан (Фальківський) від Маріїної дочки Олесі. Є ще син Володя (Кульбіда) Микитової онуки Софії”.

Відомо також, що хист до малювання у Леся проявився ще в дитинстві і що батьки віддали його на навчання у Київське художнє училище, яке загалом стало для нього непоганою школою.

З кінця 1916 року Лесь Лозовський мешкав у Москві, де навчався в Строгановському училищі, помітно збагативши і розширивши свій творчий діапазон. 

1922 року мистецький критик Лев Дінцев писав:

“Досконало вивчивши на місці новгородську ікону і перейнявши її не тільки з стилістично-технічного боку, а й з боку внутрішнього світу, Лесь Лозовський справді увійшов у той світ містичних образів, що дала російська північ”.

Україна, 1989, №5

Видатний учитель охоче ділився з ними усіма творчими секретами, а учні жадібно засвоювали їх, проторуючи особисту дорогу в незвідане.

Особливо охоче Лесь Лозовський працював над шрифтом, “…не сприймаючи його як вимушений та нелюбимий елемент обкладинки. Він встиг навіть виробити свій індивідуальний, лаконічний і монументальний шрифт – шрифт Лозовського (обкладинки до збірки Павла Тичини “Плуг”, творів Степана Васильченка, численних видань нот). Його літери енергійні, міцні. Вони люблять вписуватись у квадрати, ніби вирубані короткими ударами в усіх своїх нечислених і лапідарних конструкційних частинах. У різних обкладинках цей шрифт як ніякий інший враховував можливості поруйнованої у вирі громадянської війни поліграфії. Якщо не брати до уваги кольорів, то у відтвореннях він, здається, не спотворювався.

31 серпня 1919 року владу в Києві захопили денікінці. Вони не визнали Українську академію мистецтв за державну установу, й вона зійшла напівлегальне становище… На цей час Академія втратила й своє приміщення. Завдяки енергії Георгія Нарбута та його особистим зв’язкам з науковим товариством, Дніпросоюзом та іншими установами, вона отримала матеріальну підтримку й розташувалась у приватних помешканнях будинку, де жив сам Нарбут (Георгіївський провулок, 11 – будівлю розібрано по війні). Тут 10 березня 1920 року Академія влаштувала свою першу звітну виставку, на якій експонувалися твори Георгія Нарбута (зокрема, “Фортуна”), його учнів Вячеслава Левандовського (став фундатором українського мультиплікату), Леся Лозовського та інших. Останній  виставив свою станкову графіку “Малахіт”, розроблену відрисовку Іоанна Предтечі та “Мементо морі” (інша назва – “Благовіщення”).

Лесь Лозовський «Малахіт», 1919 рік

Десь тих тижнів, за життя Нарбута (він помер 22 травня) Лесь Лозовський перейшов до майстерні монументального мистецтва, якою керував Михайло Бойчук. Так у творчості молодого графіка настав новий період. Більшість уцілілих його творів, передусім численні обкладинки, належать саме до нього. Лозовський сприйняв думку Бойчука про необхідність об’єднати елементи композиції в струнке ціле, розробляючи їх за обраною схемою. Його твори останніх двох років призначалися для книжки, від якої їх важко відірвати, – вони монументальні. Лозовський часто застосовує масивну лінію, декоративну вже за своєю фактурою. Походить вона, можливо, з народних витинанок. 

Тяжіючи до максимальних, останніх узагальнень, Лесь Лозовський приходить до не раз застосованої схеми, ідею якої дрібні варіації не порушують. У горішній половині обкладинки – великий чіткий заголовок. Вище – дрібніше – прізвище автора. У центрі трохи нижче узагальнений рисунок-знак, обмежений лінією, коли митцеві треба перейти до умовної тримірності. Знизу дрібними літерами зазначено назву видавництва. Така обкладинка Лозовського нагадує книжкову графіку Антоніни Іванової, деякі обкладинки бойчукістів до черкаського видавництва “Сіяч” (1918). Не дивно, референт львівської газети “Громадський вісник” (1922) написав, що Лозовський – “єдиний і, мабуть” найсильніший учень Бойчука”.

Як бачимо Лозовський обирав вчителів зі смаком. Вони не відкидали, а доповнювали один одного, нашаровувалися. Тому в пізніших його творах яскраво виявляються риси, набуті рінаше. Наприкінці 1919 – на початку 1920 року, працюючи в Нарбута, Лозовський виконав композицію “Мементо морі”.

Лесь Лозовський «Благовіщення», 1919 рік

Її колористика підноситься безпосередньо до новгородської ікони. Чи інший приклад. 1922 роком, коли молодий митець уже давно перейшов до Михайла Бойчука, датується його обкладинка до творів Михайла Коцюбинського. Тут він застосував прийом, характерний для молодого Нарбута й запозичений від давніх японських майстрів: у пейзажі небо віддано горизонтальним лініям, тоншим донизу й грубшим догори. Так проектувалися вії – горішня межа людського погляду. А на обкладинці до книжечки Миколи Шарлеманя дерево – в типовому білібінському трактуванні, наче розетка…

Обкладинка від Леся Лозовського до книжки Миколи Шарлеманя

Восени 1921 року в Академії відкрилася нова виставка… Лозовський експонував на цій виставці вісім творів, що дали привід говорити про багатогранність його таланту (Білоконь С. Другий після Нарбута. Україна – 1989, №5, – стор. 16-17).

Лесь Лозовський «Портрет футуриста», 1919 рік

Так, у нього було все, щоб вирости у Великого Майстра. Та доля виявилася занадто суворою. У ніч на 20 березня 1922 року юного художника Леся Лозовського у віці 22-х років було вбито у його помешканні на Вознесенському узвозі в Києві. На подушці поряд із задушеним Лозовським знайшли коштовності.

Згідно з відомостями, що поширювались у середовищі київської інтелігенції, виконавці вбивства на подушці покійного, довкола голови, розклали коштовності, вказуючи цим на політичний характер убивства. Однак офіційна преса писала лише про мотив грабунку.

«В ночь на 22 марта по Вознесенскому сп.[уску], в д.[оме] № 27, кв. 6, неизвестными злоумышленниками убит гр.[ажданин] Александр Лозовский. Убийство совершено с целью грабежа».

писала газета «Пролетарская правда» в травневому номері 1922 року

Посмертно твори Лозовського експонувалися в Празі (Чехословаччина; 1924, 1933) й Берліні (Німеччина; 1933). Його роботи зберігаються у Національному художньому музеї України (Київ), Російському державному архіві літератури й мистецтва (Москва) та в приватних збірках.

Текс: “Поряд з Нарбутом…”, Сергій Гальчак “Земля над Россю”, Вінниця, 1995 рік