Директор Київської контори Державного комерційного банку від Уряду Іван Степанович Різніч народився у жовтні 1792 року в італійському місті Трієсті, що входив тоді до складу Австрійської імперії. Його батько Стефан Різніч – серб, “дворянин єпископства міста Стачна володіння Рагузької Республіки”. Це звання підтверджувалося грамотою, підписаною 15 січня 1808 року правителем і радниками Рагузької Республіки, де зазначалося, що “він має користуватися усіма тими посадами, чинами, перевагами, які Республіка за звичаєм робить іншим стачновським дворянам” _{(ДАКО, – Ф. 782, оп. 2, спр. 415, – Рагуза (сербськ. Дубровник, італ. Та німецьк. Ragusa) – місто на Андріатичному морі)}.

Стефан Різніч мав у Трієсті торгову контору, яка пізніше перейшла до його сина. Втім, комерційні справи не обмежували коло закцікавлень спадкоємця. Спочатку Іван (його справжнє ім’я – Йован, італійською – Джованні) навчався у батьківському домі під керівництвом відомого сербського просвітника Досифія Обрадовича, потім вивчав юридичні науки у Падуанському та Віденському університетах. Молодий негоціант володів кількома мовами, зібрав гарну бібліотеку, знався на театрі та італійській опері.

Десь у 1810-ті роки Різніч поширив свою комерцію на південь Європейської Російської імперії, на Херсон, який з 1803 року став центром однойменної губернії. У цьому портовому місті Іван Степанович (так торговця почали називати) відкрив експедиторську контору з експорту хліба, а через деякий час торгував вже й в Одесі.

У вересні 1820 року Різніч одружився у Відні з 18-річною Амалією-Розалією-Софією-Елізабеттою Ріпп. Казали, але без достатньо обгрунтованих підтверджень, що вона була дочкою віденського банкіра, а за національністю – німкенею з домішкою якоїсь іншої крові, можливо, сербсбкої, хоч дехто вважав красуню італійкою _{(Прожогін Н. П. “Негоциантка молодая” // Дом князя Гагарина. Сборник статей и публикаций. Выпуск ІІ. – Одесса: “Друк”, 2001. – С. 22-31)}.

Весною 1823 року Різніч, Амалія та її мати Франциска-Вільгельміна уроджена фон Діршмідт приїхали до Одеси, де Іван Степанович також заснував власну контору. Він брав казенні підряди, тримав відкупи, вивозив за кордон пшеницю тощо.

Активну підприємницьку діяльність Різніча було помічено місцевою владою й відзначено присвоєнням звання комерції радника.

Це звання надавалося купцям І-ї гільдії, які тепер мали право бути зарахованими до розряду почесних потомствених громадян – вже не купців, але ще й не дворян. Того ж 1823 року успішного підприємця обрали членом Будівельного комітету міста Одеси, пізніше – членом правління Рішельєвського ліцею.

Призначений також одним з директорів місцевого комерційного банку та директором міського театру, Різнич грав помітну роль також і в громадському житті Одеси. Як пишуть українські дослідники, Іван Різніч разом з Б. Понсіо і К. Папудовим були засновниками першої страхової компанії на Чорному морі.

Відомий мемуарист Ф. Ф. Вігель у своїх “Записках” називав Івана Степановича “вельми багатим, люб’язним та освіченим негоціантом” _{(Вигель Ф. Ф. Записки. – Москва: Захаров, 200. – С. 538)}. У січні 1827 року Різнич був нагороджений орденом св. Володимира ІV ступеню, наступного року отримав чин надвірного радника – “за відмінне старання та діяльність, виявлені при екстреній закупівлі в Одесі значної кількості хлібних запасів для продовольства військ 2-ї Армії” _{(ЦДІАКУ. – Ф.442, оп. 788-а, спр. 163, арк. 316-319)}. І це при тому, що на урядовій службі він на той час ще не перебував! У липні 1823-го з Іваном та Амалією Різнічами познайомився Олександр Пушкін _{(Цявловський М. А. Летопись жизни и творчества А. С. Пушкина. 1799-1826. – Ленинград: “Наука”, 1991. – С.352)}, який тільки-но приїхав з Кишинева лікуватися до Одеси морськими ваннами. Пушкіністи вважають, що саме про Івана Степановича поет писав у віршованих рядках:

...Дитя расчета и отваги,
Идет купец взглянуть на флаги,
Проведать, шлют ли небеса
Ему знакомы паруса.
Какие новые товары
Вступили нынче в карантин?
Пришли ли бочки жданных вин?
И что чума? и где пожары?
И нет ли голода, войны
Или подобной новизны?..

Була у віршах й така ілюстрація (неопублікована):

...Там хладнокровного купца
Блистает резвая подруга.

І усе це тому, що головним адресатом поетичних рядків Пушкіна на той період був не купець, а його дружина Амалія. Та, яку поет пізніше записав одинадцятою у своєму “дон-жуанському списку”, що складався з 34 жіночих імен.

Перша їхня зустріч відбулася, скоріш за все, в одеській опері.

Но уж темнеет вечер синий, 
 Пора нам в оперу скорей: Т
 ам упоительный Россини, 
 Европы баловень — Орфей.
 …А только ль там очарований?
 А разыскательный лорнет?
 А закулисные свиданья?
 А prima donna? а балет?
 А ложа, где, красой блистая,
 Негоцианка молодая,
 Самолюбива и томна,
 Толпой рабов окружена?
 Она и внемлет и не внемлет
 И каватине, и мольбам,
 И шутке с лестью пополам…
 А муж — в углу за нею дремлет,
 Впросонках фора закричит,
 Зевнет и — снова захрапит.

Амалія, за спогадами сучасників, була розкутою та ризикованою красунею – високого зросту, струнка і надзвичайно красива.

“Особливо привабливими були її вогнисті очі, шия дивної форми і білизни та чорна коса понад два аршини довжиною. Лише ступні у неї були надто великі. Тому, щоб приховати недолік ніг, вона завжди носила довге плаття, яке тягнулося по землі. Вона ходила у чоловічому капелюсі й одягалася в убрання напівамазонки. Усе це надавало їй оригінальності й захоплювало молоді та немолоді голови і серця. Але цей одяг та, здається, інші обставини були причиною, що у вищому колі тодішнього одеського суспільства, яке на той час, як і потім, зосередилося в одному відомому домі (Дім графа М. С. Воронцова), пані Різнич прийнятою не була. За те усі молоді люди, які належали до цього кола, збиралися у домі Різнич. Чоловік займав тут, як з усього виходило, другу роль, а молода господиня вела найжвавішу, натхненну бесіду й грала у віст, до якого була пристрасно охочою”_.

Зеленецкий К. Г-жа Ризнич и Пушкин // Отзывы о Пушкине с юга России. – Одесса, 1887. – С.139.

Пушкін закохався у неї з усією жагою своєї натури. Але виявився у своїх прагненнях не один – мав суперників. На думку дослідників-пішкіністів, це була “мабуть, найболючіша та найщаплутаніша любовна історія у його житті” _{(Аринштейн Л. М. Пушкин. Непричесанная биография. – М., 1999. – С. 37)}.

У перший день 1824 року Амалія народила сина (малюк помер, коли йому не було й року).

“У мене велике нещастя зі здоров’ям моєї дружини. Після пологів їй ставало усе гірше і гірше. Виснажлива лихоманка, безперервний кашель, харкання кров’ю викликали у мене найгостріше занепокоєння. Мене примушували вірити і сподіватися, що гарна пора року принесе яке-небудь полегшення, але на нещастя вийшло навпаки. Ледь прийшла весна, приступи зробилися сильнішими. Тоді доктори оголосили, що категорично і не гаючи часу вона повинна залишити цей клімат, інакше вони не могли поручитися, що вона переживе літо. Вона поїде до Швейцарії, а восени я приєднаюся до неї й відправлюся з нею в Італію провести зиму. Аби б тільки Бог допоміг їй поправити здоров’я”.

Писав Іван Різнич своїй матері через півроку, 16 липня.

Проте Амалія не змогла перебороти сухот і 23 червня 1825 року померла, як написано у свідоцтві, “від хронічної грудної хвороби”. Це сталося в Трієсті, де небіжчицю й поховали на старовинному кладовищі на Капітолійському пагорбі _{(Прожогін Н. П. “Негоциантка молодая” // Дом князя Гагарина. Сборник статей и публикаций. Выпуск ІІ. – Одесса: “Друк”, 2001. – С. 27-28)}.

Пушкін, почувши про смерть Амалії Різніч лише у липні наступного року, згадав її такими рядками:

Под небом голубым страны своей родной
        Она томилась, увядала…
 Увяла наконец, и верно надо мной
        Младая тень уже летала;
 Но недоступная черта меж нами есть.

Пізніше, у 1830-му, була ще одна згадка – вірш “Разлука”, що закінчувався строфою:

Твоя краса, твои страданья
 Исчезли в урне гробовой —
 А с ними поцелуй свиданья…
 Но жду его; он за тобой…

І підсумок – одинадцяте (за хрогологією) місце у пушкінському “дон-жуанському списку”…

Через два роки після смерті Амалії Іван Степанович Різніч одружився вдруге. Його новою обраницею стала графиня Пауліна Ржевуська, представниця відомого польського дворянського роду, який дав Польщі кількох відомих державних і громадських діячів та письменників. Батько Пауліни – Адам Ржевуський – був каштеляном (військовий начальник і суддя) вітебським, а потім київським губернським маршалком (предводителем дворянства). Мати – Юстина Хризостомівна Рдултовська. Брат Генріх – відомий польський письменник, автор історичних романів та оповідань. Одна сестра Пауліни Адамівни – Евеліна Ржевуська-Ганська у другому шлюбі стала дружиною знаменитого французького письменника Оноре де Бальзака. Інша сестра – графиня Кароліна Собанська була знайомою Олександра Пушкіна, якій поет присвятив свій вірш “Что в имени тебе моем?”.

З Одеси Різнічі переїхали на Київщину, до маєтку дружини в селі Гопчиця Бердичівського повіту. Тут, за пізнішими даними народної ревізії 1857 року, у неї було “637 душ чоловічої статі селян” та 2973 десятин землі, у тому числі 415 десятин дубового та березового лісу _{(ЦДІАКУ. – Ф. 486, оп. 3 (1858), спр. 573)}.

Зберіглися кілька листів французькою мовою, які Іван Різніч писав графу Павлу Дмитровичу Кисельову, керівнику Дунайськими князівствами (Молдова та Волощина), що перебували під окупацією Російської імперії. Різніч часто з ним листувався щодо особистих справ, а також вирішення бізнесових питань зокрема з приводу постачання зерна.

Ось лист Різніча від 12 грудня 1833 року з Гопчиці:

Hopciza. 12 décembre 1833. Votre Excellence connait ma catastrophe en commerce: je ne Vous importunerai pas avec les détails qui l’ont ammenée ni avec tout ce qui a pu être dit par les amis et les ennemis; je me bornerai seulement à dire à V. E. que mon innocence a été reconnue par la généralité de mes créanciers et qu’un document légal m’a été délivré à ce sujet. J’ai fait précéder à ma prière cette circonstance pour faire connaitre à V. E. qu’ayant été réhabilité par un document dans les formes, je suis rentré dans la jouissance de tous les droits civils comme par le passé. Dès ma catastrophe j’ai envoyé ma famille dans une campagne appartenante à ma femme où je me trouve actuellement. Cette campagne grevée des dettes anciennes et nouvelles, me fournirait à la rigueur de quoi exister quoique très petittement et c’est tout ce qu’il me faudrait si je n’avais pas déjà 4 enfants à l’éducation et à l’avenir desquels comme père j’ai l’obligation de songer. Ne pouvant pas rentrer dans les affaires, faute de moyens, j’ai fait soumettre par ma femme à l’Emperatrice [sic] la situation de ma famille et ma prière pour une place consulaire. Elle a daigné nous promettre sa haute protection. 101 Le comte Orloff grâce à la bienveillance dont nous honore sa belle mère1 a bien voulu aussi m’assurer de son appui. Voilà où en est maintenant ma position, et l’espoir d’obtenir une place dans le plus grand vague. Par une lettre que je viens de recevoir de S. Pétersbourg l’on m’annonce que V. E. y était incessament attendue. Ceci me fait prendre la liberté de recourir à Elle pour la suplier de me protéger et si l’occasion se présente de dire de moi ce qu’Elle en sait du tems encore de son séjour à Toulczyn et Odessa et lorsque j’avais l’honneur de l’approcher. Depuis lors je ne dirai rien sur ce qui me concerne si ce n’est que j’appelle Dieu en témoin devant l’assurance que je Vous donne que de ma catastrophe je n’ai retiré qu’une position malheureuse et un surcroit d’engagements pour acquitter les dettes confidentielles comme celles envers les comtes Woronzow et Witt et le général Narichkine.2 Ce dernier à qui toute ma vie je porterai la plus vive reconnaissance pour la manière bienveillante dont il a usé envers moi est le seul qui a daigné entrer dans quelques détails et se procurer une connaissance de l’état de mes affaires et de la conduite que j’ai tenu.

Достовірно не відомо, чи вплинув лист на Кисельова або ж інших осіб, однак у вже через декілька місяців у лютому 1834 року Іван Степанович поступив на службу чиновником особливих доручень при генерал-губернаторові графі Левашові. Виконував ці обов’язки й при його наступниках – графі Гур’єві та Бібікові.

В Києві родина Різнічів спочатку квартирувала у найманому помешканні, а в серпні 1843 року Іван Степанович придбав будинок у Старокиївській частині міста, неподалік Троїцької церкви, й перебудував його за новим, затвердженим Бібіковим фасадом _{(ЦДІАКУ. – Ф.486, оп. 5 (1843), спр. 172, арк. 80зв)}. Але вже через п’ять років будинок опинився у списку з 43 будівель і садиб, які підлягали знесенню для утворення Софійської та Михайлівської площі, на якій передбачалося спорудження будівлі губернських присутствених місць, й Різничі переселилися на Печерськ _{(ДАКО. – Ф. 1, оп. 295, спр. 74087)}.

Обіймаючи посаду старшого директора Київської контори Державного банку і маючи чин статського радника, Іван Степанович указом Правительствуючого Сенату від 15 червня 1848 року був зведений у російське дворянство, а в травні 1850 року він вже залишив службу.

У поясненні до свого герба Різніч писав, що срібні пояси, використовуються здавен його родом в пам’ять про перехід предків із Рагузької республіки, і символізують дві дороги, червоний колір значить радість, білий колір – чистоту _{(Дело Гербового Отделения 1853 г., № 128)}.

Цього ж 1850 року коштом поміщика Івана Різніча в Гопчиці була збудована церковна дзвіниця та огорожа з каменю, через п’ять років у 1855 році була збудована нова дерев’яна церква Пресвятої Трійці (що сталося з попередньою церквою Святої-Трійці, яка була в селі, наразі невідомо). Церква мала 50 десятин землі, при церкві було також заведено прихідське елементарне училище для дітей прихожан. Однак церковно-приходське училище при Гопчицькому приході функціонувало ще з 1839 року.

“Гопчица село, на ровномъ месте, при речке Гопчице, въ 5-ти верстахъ от Погребищъ. Жителей обоего пола 1384. Въ 1741 году в Гопчице было 50 дворов; земли числится въ именіи 3022 десятины. Сь 1828 года Гопчица принадлежит дочери графа Адама Ржевуского Павлине, состоящей в супружестве за статскимъ советникомъ Ризничомъ. Церковь въ честь Пресвятои Тройцы деревьяная, построена помещикомъ Ризничемъ въ 1855 году. Колокольня и ограда вокруг церкви каменныя построенныя въ 1850 году при священнике Маевскомъ, предшествующая церковь причислена къ 5-му классу. Земли имеетъ 50 десятин, при церкви заведено приходское элементарное училище для детей прихожанъ тщаніем покойного священника Маевскаго и просвещеннымъ покровительствомъ владельца Ивана Степановича Ризнича, родом Серба.

Сказания о населенных месностяхъ Киевскои губерніи или историческія і церковныя заметки о всихъ деревняхъ, селахъ, местечкахъ и городах, в пределахъ губерніи находящихся.Собрал: Л. Похилевичъ, Кіевъ, в типографія Кіевопечерской Лавры, 1864 год

На жаль, атрибутованих портретів ні Івана Різніча, ні дружини Пауліни Ржевуської наразі немає. Хоча люти такого статусу в ті часи, як правило, мали декілька різного роду портретів. Можливо, з часом вдасться знайти їх зображення.

Не відомо наразі також і коли помер Іван Різніч, але похований вын був у склепі на території Свято-Троїцької церкви, яку знищили комуністи на початку ХХ століття. Також було знищено і поховання колишнього поміщика. Ось так це описано в статті “По следам “Святого Георгия” Ніколая Черкашина в журналі “Юность”:

“Юрий Константинович Храбан – старый сельський интелигент, усадив меня на лавочку в своем саду, повел расказ о Гопчице со времен Богдана Хмельницкого. Я не торопил его и услышал, наконец, долгожданную фамилию. Правда, Храбан назвал ее – “Ризнич” – и кроме того, что “пан Ризнич” был здешним управляющим, поведать ничего больше не смог. Но зато рассказал, как лет тридцать назад школьники, роясь на месте сломаной церкви, наткнулись на склеп с дубовым гробом, накрытым железным колпаком с надписью “Ризничъ”. Самодеятельные археологи гроб вскрыли и обнаружили на золотистом бархате скелет рослого человека. Пришли взрослые, гроб закопали, склеп засыпали, а желещный колпак унесли на колхозный двор. До недавнего времени он служил поилкой для мелкой живности.

– Так и не сохранился?

– Нет. Наверное, на металолом сдали…

“По следам “Святого Георгия”, Ніколай Черкашин, журнал “Юность”

Пауліна Ржевуська в заміжжі Різніч була католичкою і прихожанкою Погребищенського костелу, зберігся запис про її смерть 7 березня 1866 року, причина смерті “отъ горячки”. Похована вона була в родовому склепі під костелом.

У Івана Різніча у другому шлюбі з Пауліною Адамівною Ржевуською було п’ятеро дітей – дві дочки і троє синів; сини були православними, дочки – католички.

Старша донька Марія народилась у 1828 році, була одружена за сенатором, графом Едуардом Федоровичем Келлером.

Старший із синів – Степан-Адам народився 10 лютого 1829 року в Трієсті та був хрещений 17 лютого у тій же церкві Св.Спиридона, де був хрещений і Іван Різнич. Хрещеними батьками хлопчика були Михайло Вучечич и баба по батькові – вдова Анастасія Різніч.

Друга донька – Олександра народилась 1831 року, була заміжня за Лепельським предводителем дворянства Павлом Станіславовичем Цехановецьким _{(після смерті батьків саме Олександра Цехановецька отримає. у спадок село Гопчицю)}.

Син Георгий народився 23 квітня 1837 року в Гопчиці _{(метричне свідоцтво Київської Духовної Констисторії від 10 травня 1838 року №1811)}, хрещеними батьками були статський радник Степан Христофорович Чирковіч _{(третій чоловік тітки Кароліни Собанської)} та поміщиця Євгенія Адамівна Ганська _{(мається на увазі тітка Евеліна Ганська)}.

Наймолодший син Іван народився 13листопада 1841 року в Києві _{(Старо-Київська Троїцька церква, свідоцтво Консисторії 22 квітня 1848 №3190)}, хрещеними батьками були статський радник Володимир Ільїч Адроніков і дружина київського віце-губернатора, княгиня Матильда Октавіївна Кудашова. Іван Іванович Різнич свого сина, народженого у 1878-му, теж назвав Іваном. Цей третій Іван залишив значний слід у військовій історії Російської імперії. Він закінчив Морський кадетський корпус і з 1895 року служив у Чорноморському флотському екіпажі. Спочатку – на ескадреному броненосці “Синоп”, потім – на крейсерах “Гридень” та “Пам’ять Меркурія”, був помічником начальника водолазної школи.

У 1907-му році онук Іван Різніч перейшов до нещодавно створеного загону підводного плавання, послідовно командував човнами “Щука”, “Лосось”, “Білуга”, “Стерлядь”, але наступного року в чині старшого лейтенанта був звільнений в запас. Однією з причин стала його полемічна брошура під назвою “Відповідь тим, хто сумнівається у користі підводних човнів” та оприлюднена доповідь “Сучасні підводін човни у морській війні”. Офіцер-підводник виступив з критикою морського міністерства, яке у суднобудівній програмі зробило ставку на застарілі лінійно-броненосні кораблі. Цього йому не пробачили.

З початком Першої світової війни у 1914 році Іван Різніч був мобілізований. Його направили на Балтику, а в грудні 1916-го, призначили командиром побудованого човна “Святий Георгій”, який треба було провести на Північ. Похід почався 18 червня 1917 року з італійської Генуї й завершився 9 вересня в російському Архангельську.

Джерела:

• Книга п’ята з серії “Київські мініатюри” історика-києвознавця Віталія Ковалинського, С. 49-60.
• А. А. Сиверс. “Семья Ризнич. Новые материалы”. // “Пушкин и его современники”. Л., 1927, вып. XXXI—XXXII, с. 85-104